4. Перше зникнення — курчата

Сонце ще не встигло добре розпластатись по даху сільського клубу, як у повітрі вже лунали крики. Тривожні, розпачливі, навіть трохи театральні.

— ЗНИКЛИ! ВОНИ ЗНИКЛИ, Я ВАС БЛАГАЮ! — лунав голос Марії Петрівни, сільської бібліотекарки з півстолітнім стажем, яка зараз трималась не за книжки, а за серце.

Вона стояла на ганку бібліотеки в піжамі з фіолетовими ведмедиками й тримала в обіймах в’язку томів Лесі Українки.

— Вони були як діти… як маленькі жовтенькі поетичні сонечка… А тепер — пшик! ПІШЛИ У ПІВНІЧ!

Поряд уже зібралися дві баби, один дід і собака Барбос. Але ні в кого не вистачало ані сміливості, ані логіки щось відповісти.

— Хто зник? — запитав Максим, з’явившись на місці подій першим.

— Три курчата! — відповіла Марія Петрівна, широко розплющеними очима дивлячись на нього. — Вони жили в коробці під стелажем з енциклопедіями! Я їх читала перед сном!

— Курчата… — протягнув Іван, дістаючи блокнот. — Може, це кодове слово?

— Вони мали імена! — додала вона, загортаючи себе книжкою. — Вергілій, Гекльберрі і Сонет.

— Я записую, — спокійно мовила Соломія, — Курчата. Ранок. Таємниця. Ймовірне місце викрадення — бібліотека. Можливі підозрювані: лис, актор або фанат омлету.

— Я вам кажу: це — викрадення! — заявила бібліотекарка. — Слідів немає. Кришка — відчинена. А на підлозі — фрагмент пір’їнки й цитата з “Лісової пісні”!

Максим нахилився й оглянув місце інциденту. Справді, на килимку лежало жовте пір’ячко. А поряд — листок паперу з нерівно вирваною цитатою: "Мені здається, що я не зникла. Мене просто не шукають."

— Це вже не просто птахівництво, — буркнув Іван, — Це літературний терор.

— Хм, — Тимко присів і оглянув коробку. — Тут чіткий виріз в картоні. Здається, хтось проник зсередини.

— Курчата самі себе визволили? — здивувалась Соломія.

— Або... їх направляли. — Максим примружився. — Починається...

І саме тоді з-за кущів з’явився... Капітан Буряк. У руках у нього була лупа, яка йому не пасувала, і картоплина, яку він, здається, знайшов дорогою.

— Що тут за шум?! — вигукнув він. — Я тут — представник закону!

— Курчата зникли, — пояснив Тимко.

— Три. Ручні, — додала Соломія.

— О, курчата! — зрадів Буряк. — Я таке бачив у Деражні. Там курча самовільно покинуло курник, приєдналось до гусей і влаштувало страйк. Мені довелося зібрати оперативну групу з двох індиків і вівці.

— Тут трохи інакше, — обережно втрутилась Соломія.

— Усе однаково. Птахи — то найхитріша форма життя. Я підозрюю організоване викрадення самими птахами. Можливо, це початок пернатого повстання!

— Почалось… — прошепотіла баба Варвара й вийшла з-за клубу, тримаючи під пахвою качалку.

Бублик уже сидів під лавкою, де щойно хтось їв печиво. Він нюхав землю, а потім підняв голову й подивився прямо на коробку.

Іван підійшов ближче, присів на одне коліно.

— Бублик щось знає, — сказав він урочисто. — Я бачу це в його очах.

— Ми маємо нову справу, — сказав Максим. — І ця справа — пір’яна.

І хоча все починалось із смішного ранкового крику бібліотекарки, кожен з них уже відчував: це — лише початок. А три курчата ще обов’язково заговорять. У прямому чи переносному сенсі.

А Бублик уже відчував, куди веде цей перший слід…