3. Повернення з великими очима

Галя повернулася. Не шумно, не крикливо, не драматично. Просто вийшла з-за кущів біля старої стежки, пройшла по подвір’ю, зупинилась — і застигла.

Її очі були широко розплющені, ніби бачили щось таке, що інші не мали права знати. Вона не кліпала. Не мукала. І вже точно не жувала.

— Вона не жує! — зойкнула баба Марія, кидаючи граблі. — Вона завжди жує! Навіть уві сні!

— Це серйозно, — додала баба Варвара, хапаючи вузлик із сіллю. — У неї погляд, як у тих, хто бачив надто багато...

— Наприклад, телевізор без антен, — гмикнув дід Петро.

Юні слідопити з’явилися так швидко, ніби їх викликали по рації. Максим ішов попереду, його обличчя було зосереджене. Соломія — з блокнотом напоготові. Тимко — з приладом, який тихенько дзижчав. Іван — вже напружено дивився на небо, перевіряючи, чи немає там літаючих тарілок.

— Щось із нею не так, — сказав Максим. — У кожній таємниці є логіка. Просто її треба знайти.

— Можливо, вона стала свідком. Або об’єктом впливу, — занотовувала Соломія.

— Мій прилад засік вібрацію на хвості, — заявив Тимко. — Або це вітер. Або щось значно гірше.

— Це не просто корова, — прошепотів Іван. — Це... перехрестя паралельних світів у коров’ячому тілі.

І саме в цю мить, ніби прикликаний найгіршою з думок, на сцену вийшов капітан Буряк.

У нього в руках була дерев’яна лінійка, у кишені — свисток, на обличчі — вираз абсолютної непохитності. Він наближався до корови з виглядом спеціаліста з міжнародного коровознавства.

— Розійшлись! — скомандував він. — На місці проводиться офіційна перевірка!

— Ми — слідопити, — почав Максим.

— Ви — неповнолітня завада! — відрізав Буряк, здіймаючи руку з лінійкою. — У мене є інструкція: якщо об’єкт стоїть мовчки — треба глянути йому в очі й запитати “що бачив”.

— Але ж вона корова, — зауважила Соломія.

— Тим більше, — сказав капітан. — Знають усе, але мовчать. Я таких у відділку бачив.

Бублик, що вже з’явився поруч, обнюхував землю біля копит Галі. Він не шумів. Не вдавав із себе героя. Просто працював.

— Відійти від об’єкта! — гримнув Буряк, побачивши кота. — У мене тут розслідування. Службове.

— Та яке ж службове, коли ви навіть не знаєте, що вона за цей час була біля млина, — обурився Максим.

— І що з того? — нахмурився Буряк. — Я теж бував біля млина. Один раз навіть по гриби.

— І що ви там бачили? — запитав Іван, з надією на змову.

— Гриб. Один. З крихітним капелюшком. Невинний.

— Це доказ, що млин — аномальне місце! — вигукнув Іван.

Буряк не слухав. Він вже діставав із портфеля блокнот із гербом райвідділку й записував:

«Об’єкт повернувся. Очі — великі. Можливо, підглядав щось неприпустиме. Кіт — підозрілий. Діти — теж.»

— А може, ми просто допоможемо? — ввічливо втрутилась Соломія.

— Ви мені заважаєте мислити! — відповів капітан. — А без мислення порядку не буде!

— Ходімо, — прошепотів Максим. — З нього толку не буде.

Слідопити відійшли — тихо, але рішуче. Вони знали: справжнє розслідування починається не тоді, коли кричать, а коли спостерігаєш. А капітан Буряк... залишився, гордо тримаючи лінійку, з якою не збирався вимірювати нічого, крім свого авторитету.

А Галя — все ще стояла мовчки. А Бублик вже зник за кущем.

І це значило тільки одне: хтось розпочав гру. І точно не капітан.