1. Село Шпилі. Ранок і новий дільничий

У Шпилях ранок зазвичай наставав, як добре знана пісня: знайомо, спокійно, з правильним співвідношенням кукуріку й парного молока. Але не цього дня.

Цього дня село прокинулось від звуку, що пробирав аж до глибини печінки.

— КУ-КУ-РІ-КУУУУ! — протяжно і з усією театральною пристрастю закричав півень Тарас Степанович.

У теплиці, на своїй м’якій подушці, кіт Бублик рвонувся, мов шпіон, що заснув на варті. Його очі блиснули. Його хвіст сіпнувся. Його мовчання стало ще глибшим.

Він повільно зійшов із подушки, пройшов через двір, елегантно перестрибнув через відро з картоплею і, не дивлячись ні на кого, піднявся на дах курника. Там він сів і подивився прямо на півня. Довго і мовчки. Тарас Степанович у відповідь кукурікнув ще раз — цього разу трохи менш впевнено.

Бублик не моргнув.

І ось, коли здалося, що день усе ж піде у звичному руслі, село здригнулося знову — цього разу від не менш гучного скреготу гальм. Зі сторони автобусної зупинки здійнялась хмара пилу, а з неї — мов танк із хрещеним батьком дисципліни на борту — повільно виринув автобус «Верхня Пампухівка —Шпилі».

Водій відкрив двері так повільно, що всі подумали, ніби зсередини вийде сам президент. Але вийшов чоловік у новенькій формі, блискучих чоботях і з портфелем. Він зупинився. Озирнувся. Підняв брову.

— Це він! — зойкнула баба Марія, яка вже стояла з біноклем у руках. — Новий дільничий! Прийшов порядок!

— Господи, спаси корів і курчат, — пробурмотіла баба Варвара і хрестила лавку, клумбу й бідон з водою.

— Точно він, — буркнув дід Петро, витягуючи з кишені насіння. — По портфелю видно — з міста. В нас таких не носять.

Село, як за сигналом, вийшло на вулицю. Хтось у тапках, хтось у халаті, дехто навіть у ковдрі. Діти стрибали, кури розбігались, пес Барбос гавкав на власну тінь. Усі зібрались перед автобусом, ніби чекали на появу кіноактора, який мав щось сказати про майбутнє.

І він сказав.

Капітан Буряк вийшов уперед, розкрив портфель, дістав звідти... папку з печаткою, листівку з написом «Без паніки» і стопку резинок.

— Люди! — гукнув він, здіймаючи руки до неба. — Відсьогодні тут пануватиме... порядок!

Ніхто не ворухнувся. Кури замовкли. Півень принишк. Навіть Барбос сів.

— Мене звати Капітан Буряк. Я служив у трьох райвідділках, бачив три стихії і одного ніндзю в підвалі. І я обіцяю: в цьому селі жодна таємниця не проскочить повз мій портфель!

— Ага, — тихо озвалась баба Варвара. — Почалося.

А на задньому плані, мов нічого не сталося, корова Галя повільно рушила з загорожі. Її хода була рівна, ніби вона йшла не до млина, а на відкриття Олімпіади.

Бублик, усе ще на даху, перевів погляд з Буряка на Галю. Він не ворухнувся. Але його очі слідкували. Як у справжнього детектива.

І хоча ніхто ще нічого не розумів, усе село вже знало — цей день буде дуже, дуже неспокійним.