Розділ 17

На подив, Рита встала рано. Коли вона, потягуючись, підійшла до вікна, краєвид, що відкрився звідти, її зачарував. Безкрає море і вдалині, як у серпанку, трохи лівіше, було видно сусідній острів, а праворуч виднілася Парга. Влітку острів явно потопав у зелені. Зараз, звісно, дерева стояли голі, зате чітко проглядалися обриси скелястої місцевості.

Дівчина одягнулася і спустилася вниз. На її подив, Лана з Мишком уже сиділи за столом і пили каву. У цей час господарі готували сніданок гостям, і вони всі разом мило розмовляли англійською. Виявилося, що Нікандр і Софія непогано її знали, бо туристичним бізнесом вони займалися все своє життя і знання мови було необхідною для цього умовою. Їхня сімейна справа давала змогу взимку відпочивати й ні в чому собі не відмовляти. Це зараз вони, з огляду на вік, уже особливо нікуди не вибиралися, а коли були молодші, то в зимові місяці об'їздили чимало країн.

Софія поставила тарілки з яєчнею і беконом для всіх присутніх. Тільки зараз Рита змогла уважно розгледіти людей, які їх приймали в себе. Учора вона була надто втомленою для цього.

Господиня була приємною високою худорлявою брюнеткою. У ній відчувалася сувора розважливість. Нікандр, навпаки, був пухким чоловіком, нижчим за неї на зріст, з великою лисиною і тонким обідком сивого волосся навколо голови. Це був життєрадісний веселун, який явно був душею будь-якої компанії.

Рита обережно зазирнула в думки господарів. Вони щиро раділи несподіваним клієнтам. Не часто вони мали гостей у ці холодні місяці. Тим паче таких, які ще й гроші платили за перебування. Крім того, в обох у думках була така мила життєва турбота одне про одного, що в Рити закралася думка, а чи буде з нею колись поруч чоловік, який так само турбуватиметься, чи тепло вона вдягнена, чи добре почувається, чи щаслива вона.

Закінчивши сніданок, гості оголосили, що хочуть погуляти островом.

Олександру вони будити не стали, й одягнувшись тепліше, вирушили на пошуки руїн храму. Лана впевненим кроком йшла звивистою стежкою. Асфальтованих доріжок, як і попереджала Саша, тут і близько не було. Постійно потрапляло каміння під взуття і треба було уважно стежити за дорогою, щоб не підвернути ногу.

Раптом Лана так різко зупинилася, що Рита, яка рухалася за нею, з несподіванки налетіла на подругу, ледь не збивши ту з ніг.

— Ти чого? Що трапилося?

Дівчина розгублено оглядала місце, куди їх привела.

Вони стояли на умовно рівному майданчику, на височині.

— Це був двір храму.

Вона почала показувати рукою:

— Тут ми жили, там цілительки, а ось тут був сад, — і, підійшовши до високої скелі, ткнула пальцем. — А тут стояв сам храм Ісіди...

Вона затулила рот долонею.

— Ці варвари реально зруйнували все дощенту... а час остаточно стер усі сліди будівель. І як я тепер знайду ключ?! — мало не плачучи видала колишня жриця.

Михайло підійшов до неї і міцно обійняв.

— Панікувати поки зарано. Заспокойся. Згадай, де ти сховала цей ключ.

— Його ховала Делія... у кімнаті для ритуалу... Ой, так кімната ж була побудована не людьми, а вона була в скелі. Але ж вхід був закритий каменем, який відсувався за допомогою спеціального механізму. А де я цей механізм знайду?! Тут жодної стіни не залишилося.

Михайло терпляче продовжував ставити запитання спокійним голосом.

— Та потайна кімната мала якісь інші двері або вікна?

— Мишко, які вікна?! Це була, власне, печера... Стоп. Там був басейн, або озеро всередині. А над ним було видно небо. Отже, у скелі має бути дірка.

З цими словами Лана вислизнула з рук коханого й почала швидко дертися вгору скелею. Михайло й Рита полізли за нею.

— Будь обережна. Не поспішай, будь ласка, — пихкаючи, крикнув хлопець.

За деякий час вони почули перелякане:

— Ооой...

Брудно вилаявшись, Михайло швидко забрався на скелю і встиг схопити за руку Лану, яка такі примудрилася знайти той отвір, який шукала, провалившись у нього. Врятувало її те, що, зісковзуючи вниз, вона встигла вхопитися за коріння дерева.

Коли Рита до них дісталася, Лана вже сиділа в міцних обіймах свого коханого, а той їй тихо й сердито дорікав:

— Тобі мізки дані для того, щоб спочатку думати, а потім робити. Дурненька, ти ж могла загинути. Ти це розумієш, чорт тебе дери?! Якого ти сюди рвонула, не почекавши на мене?!

Лана сиділа тихо, притулившись усім тілом до рятівника, мертвою хваткою вчепившись у його куртку, і мовчки плакала.

Рита, побачивши, що з подругою все гаразд, з полегшенням опустилася на землю.

— Немає слів пристойних... взагалі жодного. Одне радує, Михайле, що шеф відрядив із нами тебе. Лано, час уже дорослішати. Ми, завдяки тобі, у такій дірі, що рятувальники, у разі чого, не скоро сюди доберуться. Прошу, не тікай більше сама. Пообіцяй, що тут ми тільки разом пересуваємося. У нас мало серце не зупинилося від твого зойку.

— Я так злякалася... — винувато прошепотіла Лана. — Обіцяю. Тільки всі разом.

Витерши сльози, вона подивилася на Мишка.