Розділ 13

Руфіна змогла заснути тільки під ранок. Розбудило її стривожене багатоголосся. Вона вискочила зі спальні, спішно накинувши палантин. Те, що вона побачила, підтвердило найстрашніші її побоювання. Її коханий чоловік лежав на ношах, що стояли на кам'яній підлозі двору, весь у крові. Руфіна кинулася до нього й гарячково почала шукати хоч якісь ознаки життя. До неї підійшов Вітторіо й постарався обійняти, щоб втішити.

— Я шкодую, але він загинув. Лев напав несподівано. Ніхто не встиг відреагувати. Лева вбили, але рани Джанлуїджі були занадто серйозні й ми не встигли його доставити до храму. Мені дуже шкода.

Убита горем вдова глянула в очі Вітторіо. Там не було навіть тіні жалю. Урочистість була, а ось жалю ні краплі.

Різко вивільнившись із його чіпких рук, вона втекла до своєї кімнати. Йти за нею він не наважився.

Похорон пройшов для Руфіни, як у тумані. Її, як ляльку, всюди водила за руку Юна. Вона не плакала, не кричала, і за весь цей час не вимовила жодного слова. Навіть коли Вітторіо, стоячи поруч із нею, нашіптував їй слова підтримки й запевняв, що піклуватиметься про неї, вона мовчала. Її світ розсипався, як ті вогники, що з'являлися під час ритуалу в храмі. Спалахнули, розсипалися і зникли. Після похорону Лонгі приходив кілька разів, але вдова категорично відмовлялася його приймати. Вона взагалі нікого не хотіла бачити. Сиділа цілими днями на терасі й дивилася на море. Навіть спати відмовлялася в спальні. Юна змушена була віддати наказ слугам, щоб ті перенесли ліжко на терасу. Їсти господиня теж відмовлялася.

На п'ятий день Юна зважилася послати за Верховною жрицею. Та одразу ж приїхала.

— Руфіно, люба, це я, Делія.

Та подивилася на неї порожніми очима.

— Прошу, забери мій час. Я хочу до нього.

— Ти з глузду з'їхала?! Я не можу.

— Це Вітторіо зробив. Той, який привозить дари від імператора щороку.

— Ти впевнена? — ошелешено запитала жриця.

— Упевнена. Він хоче, щоб я була з ним. Тому вбив мого чоловіка.

— Може це був все-таки нещасний випадок? На полюванні таке трапляється.

— Ти ж знаєш, ким був Джанлуїджі. Він не міг не помітити лева. Це нереально. А Вітторіо Лонгі він довіряв, як самому собі. Це не був нещасний випадок. Це було вбивство, — вперто вимовила Руфіна млявим голосом.

Вона подивилася на подругу, очима повними болю.

— Ісіда попереджала мене, що Вищі сили не пробачать. Я так сподівалася, що мені дадуть більше часу, і відповідати доведеться мені, а не йому... Чому, Деліє, чому його покарали?!

Жриця обійняла її.

— Він був лише інструментом для них... Вони покарали тебе. І ти це знаєш.

— Забери мій час. Мені холодно й порожньо без нього.

— Біль поступово вщухне. У тобі зараз говорить відчай.

— Ти сама-то віриш у те, що говориш?

— Твої кімнати в храмі вільні. Поживи в нас.

З надією, що їй вдасться когось зі жриць таки вмовити, вдова вимовила:

— Так. Напевно, так буде краще.

Цілительки намагалися зцілити Руфіну, але вони могли зцілити тільки тіло, а не душу. Зневірена жінка періодично намагалася вмовити то Делію, то Люцію, то Октавію забрати її час. Вона так довела їх, що Верховна змушена була одного разу накричати на неї, коли та пригрозила, що накладе на себе руки.

— Припини! Ти себе змучила, нас змучила. Ти не гірше за нас усіх знаєш, що ми не можемо цього зробити. І ти із собою нічого вдіяти не можеш, бо твоїй душі заборонено буде перероджуватися[Н1] , і ти точно ніколи не зможеш зустріти свого чоловіка. Тобі доведеться жити. Стільки, скільки тобі відведено Вищими силами.

Руфіна схопила руки подруги і приклала їх до свого обличчя.

— Подивися, скільки мені залишилося.

Та вирвалася і з благанням промовила:

— Не буду! Не муч мене, прошу. Відірвися хоч на трохи. У нас же велика бібліотека. Займися справою. Там давно порядок треба навести. До того ж з'явилися нові книжки. Тобі ж завжди так подобалося читати про щось нове.

І тут колишню жрицю осяяло. Адже в бібліотеці можна спробувати відшукати ритуал, який сповільнює старіння і спробувати провести його навпаки. Адже, по суті, їй так багато років, що люди стільки не живуть. До того ж це ж не самогубство, а відновлення природного процесу.

Ось тут Лана не витримала і вирішила, що з неї досить. Вона занадто гостро переживала разом із Руфіною всі її емоції. Це було позамежно. Треба було повертатися у свій час. Вона вже дізналася все, за чим сюди потрапила.

Треба тільки зосередитися і згадати найщасливіший момент у своєму житті.