РОЗДІЛ 11

Минув майже рік.

Маленька Флора виявилася дійсно дуже обдарованою і тямущою. Руфіна іноді з нею розмовляла, але ці бесіди давалися їй важко. Дівчинка була занадто яскравим нагадуванням про коханого. Й ось якось вранці Руфіна сиділа в затінку дерев і читала книжку про подорож у далекі східні землі. Вона так занурилася в опис незвичайних традицій народів, що проживають там, що не помітила, як до неї підійшла маленька Флора.

— Пані Руфіна.

Крихітка була такою збудженою і щасливою, що ледве стримувалася, щоб не почати підстрибувати.

— Що трапилося, люба? — спокійно поцікавилася жриця.

— Джанлуїджі. Пан Джанлуїджі приходив мене провідати.

Руфіна обімліла. Вона не могла вимовити ні слова. А Флора так була натхненна, що навіть не помітила, що обличчя співрозмовниці стало таким же білим, як і її одяг.

— Уявляєте, він пішов зі служби й купив ферму з будинком неподалік звідси. І Юна з ним переїхала. Він сказав, що намагатиметься і надалі мене відвідувати. Він передавав Вам свої найкращі побажання. Я така щаслива! А мені говорили, що я більше його не побачу. Я така щаслива!

— Ну, він і не мав би приїжджати, — сухо відреагувала жриця. — Тим більше регулярне відвідування взагалі не вітають у нас. Але я рада за тебе. Іди, люба.

«О боги, навіщо?! Ісідо, ти посилаєш мені випробування? Це так жорстоко...» — подумки благала Руфіна.

Для неї ця новина була вбивчою. У душі піднялася така хвиля туги за коханим, що якби були сили встати, вона б побігла його шукати. Але ноги відмовилися її слухати. Було відчуття, що боги її прикували до крісла й не дозволили наробити дурниці.

Дня три Руфіна боролася із собою. Розум вимагав заспокоїтися і пам'ятати про свої зобов'язання, а серце тріумфувало і вимагало негайної зустрічі. Зрештою перемогло серце, умовивши розум погодитися на просто «поглянути», як влаштувався Джанлуїджі на новому місці.

Обернувшись чайкою, Руфіна вилетіла з вікна своєї кімнати і вирушила на пошуки свого улюбленого воїна. Знадобилося кілька днів, щоб відшукати невелику симпатичну віллу недалеко від моря. Причому спочатку вона почула голос Юни, яка розпікала нерозторопного працівника. Джанлуїджі жриця того дня не побачила, тому їй довелося навідатися на ферму наступного дня. Вона продовжувала вмовляти себе, що просто подивиться на нього, переконається, що з ним усе гаразд і все. Але коли Руфіна побачила знайому постать, що спускалася до моря, то й сама не зрозуміла, як опинилася поруч із ним.

— Вітаю тебе, Джанлуїджі Феррано.

Той різко обернувся і, не стримуючи себе, підбіг до неї й обійняв, жарко зашепотівши:

— Я не зміг забути тебе. Я сподівався, що зможу. Не вийшло. Тому я тут. Як мені тебе переконати відмовитися від обітниці? Будь моєю дружиною. Я не можу без тебе! Не можу!

Руфіна нічого не відповіла. Її ніби облили холодною водою. Вона прошепотіла приречено:

— Я не можу. Ти багато чого не розумієш.

І, перетворившись у його руках на птаха, злетіла в повітря.

Цілий день вона бродила, як тінь. Делія перша почала розмову.

— Я так розумію, що ти не забула свого воїна. Руфіно, це небезпечно. Я знаю, що він тут.

— Ми бачилися.

— І?

— Він благає відректися від обітниці й бути з ним.

— І що ти вирішила? — зі страхом запитала Верховна жриця.

— Я не знаю. Я нічого не знаю.

Кілька місяців тривала боротьба із собою. Руфіна більше не зустрічалася з Джанлуїджі, але періодично прилітала подивитися на нього. Він був такий рідний, близький... але недосяжний для неї.

Вона дуже змінилася. Схудла, перестала посміхатися, відмовлялася спілкуватися з відвідувачами.

Одного разу Делія не витримала.

— Ти маєш нарешті вирішити. Так тривати не може.

— Ти маєш рацію.

Сказавши це, Руфіна рішуче попрямувала до храму.

— Ти куди? — крикнула жриця.

— Час вислухати вирок Ісіди.

Пройшовши в дальню кімнату, де проводили ритуали, Руфіна впала на коліна і благала:

— О, богиня Ісідо!

Ти всесильна і всевидюща!

До тебе волаю, зійди до мене, твоєї жриці.

Прошу тебе про свободу від обітниці служіння.

Кімната освітилася яскравим золотистим світлом і зі статуї вийшла дуже гарна жінка. Її шкіра виблискувала й переливалася перламутром. Одяг був немов витканий із найтонших золотих ниток.

— Ти вірно служила мені багато років. Невже любов до смертного чоловіка сильніша за страх переді мною?

— Сильніше. Адже я служила тобі не через страх. Я безмірно шаную тебе і схиляюся перед тобою. Але без цього чоловіка я не можу жити. Прошу, відпусти мене.

— Ти готова пожертвувати своїм безсмертям? Готова віддати свій дар заради нього і відмовитися від магії?