Розділ 15 Повернення до служби

Ранок був холодним, і Павло відчував це навіть крізь важке пальто. Він повільно йшов до будівлі відділку, вдихаючи морозне повітря, що пахло димом із далеких заводських труб і свіжим снігом, який випав за ніч.

Двері відділку були такими ж, як завжди, але всередині все змінилося.

У коридорах панувала дивна атмосфера: хтось гарячково заповнював документи, інші мовчки курили біля вікон, ніби чекаючи чогось неминучого.

Коли Павло переступив поріг, розмови навколо стихли на кілька секунд.

— Дрозд? — почув він голос когось із молодих міліціонерів.

Дехто повернувся до нього, хтось кивнув на знак привітання, але більшість просто зробила вигляд, що нічого не сталося. Павло бачив у їхніх очах різні емоції: одні були раді його поверненню, інші — насторожені.

За столом чергового сидів новий офіцер, явно ще не звиклий до свого місця. Павло підійшов ближче.

— Павло Дрозд. Я повернувся до служби, — сказав він рівним голосом.

Офіцер перегорнув папери, перевіряючи щось у документах.

— Так, вас відновлено. Проходьте, капітан вас чекає.

Павло кивнув і попрямував у знайомий кабінет.

Капітан Антоненко, який раніше підтримував Павла, більше не керував відділком. Його перевели, а на його місце прийшов полковник Сергій Мартиненко — людина, про яку ходило чимало суперечливих чуток.

Коли Павло зайшов, той навіть не підняв голову від документів.

— Дрозд, — сказав полковник, відклавши ручку. — Ви повернулися.

Його голос був рівним, але холодним, наче вивіряв кожне слово.

— Так, — Павло не відвів погляду.

— У вас неоднозначна репутація. Люди вас підтримують. Але мені не потрібні герої.

Павло мовчав.

— Ви повертаєтесь до виконання обов’язків, але тепер працюватимете за правилами. Ніякої самодіяльності. Все зрозуміло?

— Так точно, — коротко відповів Павло.

Полковник кивнув, ніби перевіряючи, чи він дійсно зрозумів.

— Добре. Вільний.

Виходячи з кабінету, Павло зітхнув. Він повернувся, але тепер усе було інакше.

Павло пройшовся коридором, уважно слухаючи розмови колег. Відділок ніби залишався тим самим — ті ж стіни, ті ж столи, запах недопитої кави й тютюнового диму. Але все змінилося.

У кімнаті для нарад зібралася невелика група міліціонерів, що обговорювали нові порядки, які почали впроваджувати чиновники.

— Тепер звітувати треба за кожен патрон, за кожен виклик, — бурмотів один із старших офіцерів. — Бюрократії стало вдвічі більше, ніж було.

— А повноважень удвічі менше, — додав інший. — Забирають право на обшук без санкції, вимагають нові протоколи навіть на найдрібніші справи.

— Міліція більше не може просто діяти, як раніше, — втрутився ще один міліціонер. — А бандити? Вони не будуть чекати наших санкцій!

Розмови точилися довкола одного: система тріщала. Старі правила вже не працювали, але нові ще не встановилися. Відчувалася розгубленість, і це було небезпечніше за будь-який злочин.

Павло стояв у дверях, слухаючи все це, коли поруч із ним з’явився знайомий силует.

— Не сумував за всім цим? — хриплуватим голосом запитав капітан Антоненко.

Павло повернувся до нього. Антоненко виглядав утомленим, змарнілим, ніби останні місяці вичавили з нього все, що залишалося.

— Усе змінилося, — сказав Павло.

Антоненко зітхнув.

— Я працював у міліції ще тоді, коли думав, що система сильна. Тепер вона тримається на чесному слові та страху. — Він замовк на секунду. — І ти сам бачиш, що ми робимо вигляд, ніби керуємо ситуацією, а насправді вона виходить з-під контролю.

Павло розумів його. Він і сам це бачив.

— Що буде далі? — запитав він.

Антоненко знизав плечима.

— Не знаю. Але я знаю одне — сильні зараз робитимуть усе, щоб отримати ще більше влади. А слабкі або підуть, або пристосуються.

Він подивився Павлу просто в очі.

— Ти не з тих, хто пристосовується.

Павло нічого не відповів. Він просто стояв, спостерігаючи за тим, як колеги, які ще недавно були впевненими у своїй справі, тепер ламали голову над тим, як працювати в нових умовах.

І він розумів, що найскладніше ще попереду.

Пізній вечір. Павло повертався додому після першого дня на службі, який більше нагадував огляд зруйнованої будівлі, ніж повернення до звичного порядку. Він ішов повільно, замислено, вдивляючись у темні вулиці міста, де світло ліхтарів лише частково розрізало густу зимову темряву.

Коли він піднявся на свій поверх, то майже одразу відчув щось не так. Перед дверима лежав складений аркуш паперу, ніби його просто підсунули під двері.

Павло повільно підняв його, розгорнув і прочитав кілька рядків, написаних нерівним почерком чорнильною ручкою: