Розділ 14 Теплий вечір

Вулиці потопали в білому снігу, що товстим шаром вкрив дороги, тротуари та лавки в парку. Повітря було морозним, але м'яким, без пронизливого вітру, і кожен крок по снігу супроводжувався приємним хрустом. Місто виглядало спокійнішим, майже безтурботним, ніби всі негаразди тимчасово відступили перед чарами зимового вечора.

Павло та Олена йшли повільно, тримаючись за руки. Вона пригорнулася до нього ближче, ніби прагнула зігрітися, але Павло знав — це не лише через холод. Вона потребувала відчуття безпеки, того, що він поруч.

— Давно ми не прогулювалися просто так, — м’яко сказала Олена, вдивляючись у мерехтливі вогні ліхтарів.

— Мабуть, з весни, — Павло задумливо зітхнув.

— А пам’ятаєш, як ми йшли цією вулицею після весілля? — вона усміхнулася. — Тут навіть дерева ті самі.

— Ті самі, але місто вже зовсім інше, — Павло провів рукою по поручню засніженого моста.

— Ти думаєш, воно ще зміниться?

Він мовчав. Йому хотілося вірити, що так, але досвід підказував інше. Після всього, що сталося, після всіх ударів, які він отримав за останні місяці, майбутнє здавалося йому невизначеним і тривожним.

Вони підійшли до площі, де ще залишилися святкові вогні з минулорічних прикрас. Маленька ялинка стояла біля входу до театру, і діти в шапках і шарфах бігали навколо, сміючись. На мить Павло відчув, що все могло бути інакше. Що десь у паралельному світі він міг би просто жити звичайним життям, без війни з бандитами, без кривавих розбірок, без того важкого вибору, який довелося зробити.

— Про що думаєш? — Олена подивилася на нього.

Павло провів пальцями по її долоні й тихо сказав:

— Про майбутнє.

Олена зупинилася, трохи стискаючи руку Павла. Вона подивилася на нього так, як дивляться, коли хочуть сказати щось важливе, але не знають, як почати.

— А знаєш, — її голос був м'яким, майже нерішучим. — Я останнім часом багато думаю про нас. Про наше життя.

Павло підняв брови, але промовчав.

— Ми ж колись хотіли… — вона зітхнула, шукаючи правильні слова. — Ми хотіли дітей, пам’ятаєш?

Він не одразу відповів. Десь у глибині душі він знав, що ця розмова колись станеться, але завжди відкладав її. Завжди було щось важливіше — робота, боротьба, виживання.

— Так, хотіли, — нарешті сказав він, вдивляючись у ліхтар, світло якого тануло в зимовому тумані.

— І що ти думаєш? — її голос був спокійним, без тиску, просто питання.

Павло провів рукою по потилиці.

— Я думаю… що, можливо, нам час повернутися до цієї розмови, — його голос прозвучав впевненіше, ніж він очікував.

Олена подивилася на нього здивовано, але в її очах з’явилася надія.

— Справді?

— Так, — він стиснув її руку трохи міцніше. — Світ не стане спокійнішим, Олено. Але, можливо, це не привід боятися майбутнього.

Вона зупинилася й обійняла його, поклавши голову йому на плече.

— Я так довго чекала, коли ти це скажеш…

Вони стояли посеред засніженої вулиці, серед вогнів і легкого морозного вітру, розуміючи, що попри всі випробування попереду, у них ще є щось, заради чого варто жити.

Павло та Олена неквапливо йшли знайомими вулицями, що ховалися під м’яким снігом. Над дахами піднімався легкий пар від дихання міста, світло ліхтарів розтікалося по тротуарах, а люди, кутаючись у теплий одяг, поспішали у своїх справах.

Місто змінювалося. Вони відчували це на кожному кроці.

Вуличні кіоски, де ще недавно продавали газети й гарячу каву, тепер стояли зачиненими, з вибитими шибками та обдертими афішами. Вітрини магазинів, що колись світилися яскравими лампами, тепер темніли, ніби місто саме почало закривати очі на те, що відбувається.

Вони зупинилися біля старого магазину на розі вулиці. Колись тут продавали молочні продукти, хліб і цукерки. Тепер двері були забиті дошками, а на шибках виднілися сліди чийогось взуття.

— Раніше я часто купувала тут випічку, — сумно сказала Олена, розглядаючи порожній вітраж. — Все змінюється… занадто швидко.

— Так, — коротко відповів Павло, дивлячись у темряву за склом.

Зміни були скрізь. Одні йшли на дно, інші шукали вихід, хтось просто пристосовувався. Але найгірше було те, що люди звикали до хаосу.

— Павле?

Він обернувся й побачив чоловіка, що стояв біля входу до сусіднього будинку. Це був власник маленької перукарні, куди Павло заходив кілька разів.

— Це ви тоді… у складі? — запитав чоловік, ніби не був упевнений, що має право це казати вголос.

Павло нічого не відповів. Лише кивнув.

— Дякую, — просто сказав чоловік, а потім, трохи ніяково, додав: — Не всі на це здатні.

Павло коротко кивнув у відповідь. Він не потребував подяки. Але розумів: ці люди спостерігають. Вони бачать більше, ніж здається.

Він і Олена рушили далі.