Розділ 13 Чужі і свої

Ранкове сонце ледве пробивалося крізь сірі зимові хмари, коли Павло зайшов у відділок. Повітря було наповнене знайомими звуками — друкарські машинки, приглушені розмови, дзенькіт телефону, запах недопитої кави на столах. Але цього разу все відчувалося інакше. Люди поглядали на нього крадькома, хтось із колег швидко відводив очі, хтось мовчки кивав у знак поваги.

На його столі лежав офіційний документ — наказ про дисциплінарне слухання.

Павло взяв папір, швидко пробіг очима: "Слухання щодо перевищення службових повноважень, порушення наказу під час операції..." Він ледь стримав злість.

— Тебе чекають, — почувся голос Антоненка, який підійшов непомітно.

Павло зустрів його погляд. Капітан виглядав виснаженим, темні кола під очима говорили, що він теж не спав кілька ночей. Але він все одно тримався впевнено, хоч у голосі відчувалася напруга.

— Які шанси? — тихо запитав Павло.

Антоненко не відповів одразу. Подивився на коридор, ніби переконуючись, що їх ніхто не чує, і тільки потім зітхнув.

— Відверто? Вони хочуть тебе прибрати.

— "Вони"? — Павло насупився.

— Вище керівництво. Начальник тільки виконавець. На тебе вже склали папери, розбиратися по суті ніхто не хоче. Усе, що їм потрібно, — знайти привід, щоб відсторонити тебе.

— І що мені робити?

Антоненко поклав руку йому на плече.

— Тримайся. Але будь готовий до найгіршого.

Павло мовчки кивнув. Він ще не знав, що його чекає за дверима кабінету начальника, але відчував, що це буде не просто розмова. Це буде вирок.

Кабінет начальника був таким самим, як і завжди: сірі стіни, дерев’яний стіл, шафа з документами. Павло зайшов усередину, відчуваючи напружену атмосферу ще до того, як начальник підняв голову від паперів.

За столом сидів полковник Гриневич — сухий чоловік років п’ятдесяти, з жорсткими рисами обличчя і холодним поглядом. Він виглядав незворушним, але Павло бачив, як він втомлено потер перенісся, перш ніж заговорити.

— Сержант Дрозд, ви знаєте, чому вас викликали?

Павло зберігав рівний тон.

— Судячи з документів на моєму столі, йдеться про порушення наказу під час операції.

Полковник повільно перегорнув сторінку у своїй папці.

— Вірно. Ви діяли без чітких розпоряджень, не дочекалися підкріплення, що призвело до загибелі кількох співробітників ОМОНу. Ви порушили протокол і наразили на ризик себе та своїх колег.

Павло стиснув щелепи.

— Ми виконували роботу, яку ніхто інший не хотів робити, — відповів він. — Якби ми чекали ще півгодини, Ткаченко міг би зникнути, і ми б його вже не дістали.

Гриневич повільно закрив папку й подивився на нього поверх окулярів.

— Це не ваше рішення, Дрозд. Є накази. Є система.

— Система? — Павло глухо засміявся. — Та сама система, яка десятиліттями закривала очі на бандитів, дозволяла їм "працювати"?

Полковник залишився спокійним, але в його очах з’явилося щось схоже на попередження.

— Не перегинайте, сержанте.

— А якщо ні? — Павло відкинувся на стільці, схрестивши руки. — Відстороните мене? Посадите? Чи може, передасте тим, хто хоче, щоб я мовчав?

Гриневич глибоко зітхнув.

— Послухайте, Дрозд. Ви занадто активний. Ви створюєте проблеми тим, хто не хоче змін. Є люди... впливові люди, які вважають, що ви переграли свою роль у цій історії.

Павло мовчки вдивлявся в його обличчя. Він не був дурнем і розумів, що ця розмова — це не просто "дисциплінарне слухання". Це попередження.

— А якщо я відмовлюся зникнути? — спитав він нарешті.

Полковник подивився на нього довгим поглядом і тільки після паузи сказав:

— Тоді вас знесуть. Так чи інакше.

Полковник Гриневич мовчки підсунув Павлу аркуш паперу.

— Наказ про ваше тимчасове відсторонення від виконання службових обов’язків, — сказав він сухо.

Павло втупився у текст. Усе було чітко й офіційно: "...у зв’язку з дисциплінарним розслідуванням, неналежним виконанням службових обов’язків та порушенням наказу під час проведення операції..."

Слова зливалися перед очима в безглуздий потік.

— Це що, жарт? — голос Павла звучав жорстко.

— Це рішення керівництва, — відрізав Гриневич.

— То це була ваша мета з самого початку? Прибрати мене з дороги?

Полковник зітхнув, відклавши ручку.

— Дрозд, ми не в суді. Ви знали, що так буде. Ви діяли занадто відкрито, занадто голосно. А гучні люди довго не живуть у таких місцях, як наше місто.

Павло стиснув папір, ледве стримуючи гнів.

— І що тепер? Ви думаєте, що я просто піду додому й забуду?

— Я думаю, що ви розумна людина, — голос Гриневича звучав майже поблажливо. — І зробите правильний вибір.