Розділ 12 Межа життя і смерті

Світло було тьмяним, розмитим, ніби крізь густий серпанок. Біль повільно повертав його у реальність, розтікаючись по всьому тілу важким пульсуючим відчуттям. Дихати було важко — кожен вдих здавався ударом у груди, а кожен рух відгукувався гострими спалахами болю в боці.

Лікарня. Він живий.

Павло повільно розплющив очі, хоча світ здавався розмитим. Над головою блимала лампа, що ледве світила. Повітря було наповнене стерильним запахом медикаментів, а десь у коридорі тихо перемовлялися лікарі. Ледь чутний шум вулиці за вікном додавав реальності, нагадуючи, що десь там життя триває, незважаючи на те, що тут, у цій палаті, він балансував на межі між життям і смертю.

Щось тепле й м'яке торкнулося його руки.

Він повільно перевів погляд убік і побачив Олену. Вона сиділа поруч, тримаючи його руку у своїх тендітних пальцях. Очі її були червоні, сльози блищали на віях, але вона намагалася триматися. В її погляді читалася не лише тривога, а й щось більше — ніжність, любов, страх і водночас злість.

— Павле... — її голос тремтів, але в ньому було щось заспокійливе, майже материнське.

Він спробував заговорити, але з горла вирвався лише хрип. Сухість у роті, слабкість, що пронизувала кожен м’яз. Олена миттю піднялася, взяла пластиковий стаканчик із водою, що стояв на столику поруч, і піднесла його до його губ.

— Тихо, не поспішай... — вона акуратно нахилила стакан, дозволяючи йому зробити кілька маленьких ковтків.

Вода здалася холодною й освіжаючою, але разом із нею повернулися і спогади. Він пам’ятав усе. Склад. Бандитів. Вогонь. Крики. Як він наказував хлопцям тікати. Як стріляв до останнього, поки не впав, відчуваючи, як кров покидає його тіло.

Він дивився на Олену, і йому хотілося сказати їй щось важливе. Сказати, що він живий. Що він тут. Що все ще з нею. Але слів не було. Він лише стиснув її руку у відповідь, відчуваючи, як вона стискає його ще сильніше.

— Ти повинен був вижити, — сказала вона тихо, не відводячи погляду. — Я не могла навіть уявити...

Її губи затремтіли, і вона опустила погляд, намагаючись не заплакати.

— Я тут, — прошепотів Павло, збираючи останні сили, щоб вимовити ці два слова.

Олена кивнула, усміхнувшись крізь сльози. Але в її очах він бачив більше, ніж просто радість від того, що він живий. Він бачив страх. І знав, що ця розмова ще попереду.

Павло все ще відчував слабкість, кожен рух давався йому з неймовірним зусиллям. Він ліг головою на подушку, відчуваючи, як тіло наповнюється важкістю, але в душі нарешті з’явилося усвідомлення — він вижив.

Олена продовжувала тримати його руку, вдивляючись у його очі, ніби боялася, що він знову може зникнути.

— Лікарі... — вона зробила глибокий вдих. — Вони не вірили, що ти виживеш. Казали, що ти втратив занадто багато крові, що твоє тіло не витримає. Але ти витримав...

Вона погладила його долоню своїми пальцями, ніби намагаючись переконатися, що він справді тут, справді теплий, живий.

— Це було диво, — додала вона тихо.

Павло спробував заговорити, але лише слабкий хрип вирвався з його вуст. Йому знадобилося кілька секунд, щоб зібрати сили.

— Як... довго? — прохрипів він нарешті.

Олена м’яко усміхнулася крізь втому.

— Три дні. Ти був у важкому стані, втрачав свідомість кілька разів. Але лікарі зробили все, що могли.

Павло кліпнув очима. Три дні. Він ніби провалився у порожнечу, і тільки зараз повернувся назад.

Перед тим як він устиг щось ще сказати, двері палати відчинилися, і до кімнати увійшов капітан Антоненко. Його форма була зім’ята, очі червоні від недосипу, але він усміхнувся, побачивши, що Павло при свідомості.

— Нарешті очуняв, герой, — буркнув він, підходячи ближче.

Павло хотів було пожартувати у відповідь, але відчув, як біль у боці дався взнаки. Він лише трохи всміхнувся.

— Що... сталося?

Капітан схрестив руки на грудях, тяжко зітхнув і сів на стілець поруч із ліжком.

— Все закінчилося, Дрозд. Банду Ткаченка накрили. Після того, як внутрішні війська прибули, ми зачистили склад. Вцілілих затримали.

Павло злегка нахилив голову, намагаючись переварити почуте.

— Ткач?

Антоненко знизав плечима.

— Він загинув під час перестрілки. Його вивели хлопці з ОМОН, але він спробував чинити опір. Довелося ліквідувати.

Павло закрив очі на кілька секунд, намагаючись усвідомити, що все нарешті закінчилося.

— А наші? — слабким голосом запитав він.

Антоненко трохи пом’якшав.

— Сашко й Антон живі. Антон отримав кульове поранення в руку, але вже ходить і навіть жартує, що його треба представити до нагороди. Сашко з легкими травмами, кілька днів ще пробуде в лікарні.

Павло повільно кивнув.

— Інші?..

Капітан зітхнув і відвів погляд.