Розділ 10 Відчайдушний план

Відділок був на диво тихим цього ранку. Павло стояв біля свого столу, тримаючи в руках список медикаментів, які передав йому головний лікар. Він ще раз перечитав кожен пункт, намагаючись зрозуміти, де знайти ці рідкісні препарати. Його погляд ковзав по сторінках, але думки вже були зайняті іншим — як врятувати друга, який тримається на волосині.

Він зібрав колег у невеликій кімнаті для нарад. Іван був не просто товаришем по службі — для кожного з них він був другом, наставником і людиною, яка завжди підставляла плече у важкі моменти. Павло розповів їм про ситуацію, не приховуючи серйозності.

— Нам потрібні ці ліки якомога швидше, — сказав він, поклавши список на стіл. — У лікарні їх немає, аптеки теж безсилі. Ми повинні знайти спосіб.

Іван Кривенко ризикував життям заради кожного з них, і тепер вони не могли залишити його напризволяще. Колеги переглянулися між собою. Хтось витягнув гроші зі свого гаманця, хтось просто мовчки кивнув, уже плануючи, як долучитися до збору. Кожна копійка мала значення.

— Це для Івана, — сказав Сашко, передаючи кілька зім’ятих купюр. — Він би зробив те ж саме для кожного з нас.

— Зробив би й не подумав, — додав Антон, поклавши свою частину. — Ми його не підведемо.

Зібрані кошти Павло акуратно склав у конверт. Він подякував кожному, і хоча всі намагалися триматися стримано, у повітрі відчувалася тривога. Кожен із них розумів, що часу залишилося мало.

Коли Павло повернувся додому, він одразу зателефонував подрузі Олени, яка раніше вже допомагала їм дістати рідкісні ліки.

— Світлано, це Павло, чоловік Олени, — почав він, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча серце калатало. — У нас тут критична ситуація. Один із моїх колег у лікарні, і йому потрібні ці препарати.

Світлана уважно вислухала, а потім відповіла:

— Це буде непросто, але я спробую. Залиште список і гроші, я знаю кілька людей, які можуть допомогти.

Павло передав їй усе необхідне, сподіваючись, що це спрацює. Весь день він провів у чеканні, перевіряючи телефон кожні кілька хвилин. Коли нарешті прийшло повідомлення від Світлани, що ліки вдалося знайти, він одразу вирушив, щоб забрати їх.

Пізно ввечері, з важким пакетом у руках, Павло стояв на порозі лікарні. Його єдиною думкою було встигнути вчасно. Він знав, що кожна хвилина має значення, і готовий був зробити все можливе, щоб ці ліки врятували Івана.

Павло швидко піднявся сходами лікарні, тримаючи в руках пакет із медикаментами. Він відчував важкість у грудях, але переконував себе, що все буде добре. Ліки були потрібні, і тепер вони тут. Ще трохи зусиль — і Іван почне одужувати.

Лікарня здавалася ще холоднішою й похмурішою, ніж під час попереднього візиту. Люмінесцентне світло коридорів було тьмяним, як і обличчя людей, які метушилися між палатами. Павло підійшов до реєстратури, де чергова медсестра з втомленим поглядом лише коротко кивнула в бік кабінету головного лікаря.

Коли Павло відчинив двері кабінету, його зустрів той самий лікар, що й раніше, але зараз його вигляд був ще більш змученим. Він підвів очі на Павла, і в його погляді вже читалося те, що Павло не хотів чути.

— Ви принесли медикаменти? — запитав лікар, киваючи на пакет у руках Павла.

— Так, ось усе, що було в списку, — відповів Павло, поклавши пакет на стіл. — Це допоможе?

Лікар важко зітхнув, відвівши погляд і на секунду замовк.

— Павле, — нарешті заговорив він, голос його був сповнений жалю, — я дуже ціную вашу турботу. Але... ми не встигли. Іван помер сьогодні вночі.

Ці слова пролунали, як удар об землю. Павло застиг, його руки нервово стискали порожній пакет. Він не міг відразу зрозуміти, що почув.

— Помер? Як це? Я ж... Я ж приніс все, що потрібно, — сказав він, його голос тремтів від нерозуміння й гніву.

Лікар похитав головою, дивлячись на Павла з важким виразом обличчя.

— Ми зробили все можливе, але його стан був занадто важким. Він втратив багато крові, а його організм просто не витримав. Ми боролися до останнього, але…

Павло відчував, як ноги підкошуються. Він сів на стілець, що стояв біля дверей, і опустив голову в руки. Тепер уся вага втрати обрушилася на нього: він не зміг врятувати друга, хоч і зробив усе можливе.

— Ви були його другом, так? — тихо запитав лікар.

— Так... — відповів Павло, не піднімаючи голови. — Він був моїм братом. Ми стільки разів прикривали спини одне одному… А тепер я навіть не зміг виконати обіцянку.

Лікар спробував знайти слова підтримки, але замовк. Він знав, що жодні слова зараз не зможуть заспокоїти цю людину.

— Павле, — сказав він нарешті, — ваша підтримка була для нього важливою. І він боровся до кінця. Це не ваша провина. Ми всі робили, що могли.

Але ці слова не мали значення. Павло підвівся, дивлячись на лікаря з сумішшю болю й розпачу.

— Це не змінить того, що його більше немає, — сказав він, а потім додав, — Я хочу попрощатися.

Лікар кивнув і вказав напрямок.

У морзі було тихо й холодно. Павло стояв перед тілом свого друга, накритого білою тканиною. Він зняв шапку, глянув на обличчя Івана й відчув, як у грудях стискається біль.