Розділ 9 Передчуття бурі

Світанок заледве торкнувся сірих вікон багатоповерхівки, коли Павло прокинувся. У квартирі було прохолодно, хоча батареї працювали, але явно не справлялися зі своїм завданням. Він сів на краю ліжка, намагаючись зосередитися на сьогоднішніх планах, але втома й біль у перев’язаній руці нагадували про вчорашній вечір. Його очі піднялися до годинника на стіні — майже сьома ранку.

З кухні доносився слабкий запах свіжозвареної кави, змішаний із запахом вчорашньої їжі. Олена стояла біля плити, стискаючи чашку в руках. Її постава видавала напругу: плечі трохи опущені, обличчя зосереджене, але в очах — легка образа.

— Ти вже встав? — сухо запитала вона, не повертаючи голову.

— Угу, — коротко відповів Павло, потираючи обличчя. Він підвівся й пішов у ванну, намагаючись уникнути розмови, якої не міг дозволити собі зараз.

Коли він повернувся, на столі вже стояла чашка кави та тарілка з яєчнею. Павло сів і мовчки взяв ложку, ковтаючи каву, яка, здавалось, була єдиним джерелом тепла в цій ранковій прохолоді. Олена сіла навпроти, її погляд свердлив Павла.

— Так завжди? — почала вона. Її голос був рівний, але в ньому чулася прихована образа.

— Що завжди? — не відриваючи очей від чашки, відповів він.

— Те, що ти ігноруєш мене, мої слова... Я тобі кажу, що хвилююся за тебе, що я не можу так жити, але ти навіть не слухаєш.

Павло підняв очі на дружину. Її обличчя було стомленим, але водночас рішучим. Він зрозумів, що цей діалог вона готувала весь вечір і ранок.

— Я слухаю тебе, Олено, — тихо сказав він.

— Ні, Павле, ти просто мовчиш. Ти думаєш про своїх бандитів, про те, як їх затримати, але ти зовсім не думаєш про нас. — Її голос став різкішим. — Я бачу тебе живим лише наполовину. Ти постійно на роботі, а коли вдома — ти не тут.

Павло відвів погляд і втупився у вікно, за яким місто починало оживати. Машини потихеньку заповнювали вулиці, а перехожі, закутані у теплі пальта, поспішали у своїх справах.

— Я не можу цього кинути, Олено, — тихо сказав він. — Це моя робота.

— Твоя робота вбиває тебе, Павле, — її голос став глухим. — І якщо це буде продовжуватись, вона вб’є нас обох.

Вона встала з-за столу, забравши свою чашку. Павло залишився сидіти, дивлячись на її спину, коли вона підійшла до вікна. Хвиля провини торкнулася його, але він швидко відкинув це почуття. У нього не було часу розбиратися з особистим життям, коли перед ним стояло завдання, яке могло змінити все.

Він швидко доїв сніданок і підвівся, намагаючись уникнути продовження розмови.

— Я піду. Затриманих треба допитати, — сказав він, одягаючи куртку.

Олена не обернулася, лише тихо відповіла:

— Павле, не перетвори себе на одного з них. Ти маєш боротися, але не з собою.

Він зупинився на мить, але нічого не сказав. Двері зачинилися за ним із глухим стуком, і він пішов до зупинки, відчуваючи, як із кожним кроком холодний вітер стирає всі емоції, залишаючи лише холодний розрахунок і зосередженість на роботі.

Павло вийшов на вулицю, і холод одразу вп’явся в обличчя. Зима все більше заявляла про свої права: повітря стало крижаним, а ранковий вітер, здавалось, пробирався навіть крізь товсту куртку. Під ногами хрустіло трохи приморожене листя, яке вітер зносив до узбіччя, створюючи маленькі купи, що нагадували про вже минулу осінь. Снігу ще не було на землі, але в повітрі кружляли поодинокі сніжинки, ніби зимова завіса поступово опускалася на місто.

Павло йшов швидко, намагаючись зігрітися. Дихання виривалося з грудей білими хмарами, які миттєво зникали в морозному повітрі. Тротуар був нерівним, зі слідами тріщин і ям, які ще більше підкреслювали занедбаність району. Місто, яке колись здавалося йому живим, тепер виглядало виснаженим і змученим, як і люди, що повільно йшли йому назустріч.

На зупинці стояла невелика група людей. Старенька у важкому пальті, з сумкою, що тягнула її до землі, нервово вдивлялася в дорогу, шукаючи автобус. Поруч молодий чоловік у легкій куртці топтався на місці, намагаючись зігрітися, і курив, затискаючи цигарку між пальцями, які вже почервоніли від холоду. Біля лавки стояв підліток, штовхаючи ногами обгортку від чогось. Його обличчя було насупленим, а погляд відсутнім.

Павло не зупинився біля зупинки, а пройшов трохи далі, помітивши, що автобус під’їжджає. Старенька одразу кинулася до дверей, ледь не впустивши свою сумку. Вона пробурмотіла щось собі під ніс, коли молодий чоловік допоміг їй піднятися сходами. Павло зайшов останнім, тихо киваючи водієві.

Салон був затісним, хоча пасажирів було небагато. Вікна вкрилися тонким шаром пари, і крізь них місто виглядало ще більш тьмяним і застиглим. Павло сів у кутку, біля вікна. Автобус повільно рушив, гримлячи на кожній ямі дороги, і Павло втупився в сірий горизонт.

За вікном розтягувалися довгі панельні будинки, з яких подекуди падала штукатурка, оголюючи бетонні стіни. У дворі одного з будинків стара жінка годувала голубів, кидаючи їм крихти хліба, а поруч на лавці сидів чоловік, згорбившись і закутавшись у довгий, поношений плащ. Під ногами в нього валялася пляшка, з якої він час від часу відпивав щось із виглядом людини, якій усе байдуже.

Автобус проїхав повз ринок, де кілька продавців уже розкладали свої товари на старі дерев’яні столи. У повітрі відчувався легкий запах копченостей і хліба, який розносився з маленьких ларьків. Людей тут було небагато: хтось купував картоплю, хтось стояв, загорнувшись у шарф, і торгував дешевими речами. Усе виглядало тихо, але в цій тиші відчувалася напруга — ніби всі чекали, коли нарешті щось станеться.