Розділ 8 Перша кров

Кімната для нарад у відділку була невеликою і простою, зі старим дубовим столом у центрі, на якому лежала мапа міста, і кількома стільцями, що скрипіли при кожному русі. Лампочка під стелею миготіла, додаючи легкого відчуття напруги. У кімнаті зібралися Павло, Іван, Сашко, Антон і ще двоє молодих лейтенантів. Всі чекали на капітана Антоненка, який завжди заходив із чітким планом і незмінною серйозністю.

Двері відчинилися, і Антоненко впевнено зайшов до кімнати. Він кинув погляд на зібраних міліціонерів, провів рукою по столу, ніби намагаючись згладити невидимі зморшки, й голосно сказав:

— Сідайте, хлопці. Справа проста, але діяти треба буде чітко.

Усі посідали, і капітан розгорнув мапу міста. Його палець зупинився на промзоні, поруч із позначкою старого складу.

— Тут, у промзоні, сьогодні ввечері зберуться місцеві "рекетири". У нас є інформація, що це невелика зустріч, — він зробив паузу, обводячи всіх поглядом. — Десяток людей, максимум.

— Звідки інформація? — запитав Іван, злегка піднявши брову.

— Анонімний інформатор, — коротко відповів Антоненко. — Але інформація перевірена, і я впевнений, що вони там будуть. Ваша задача — вчасно прибути, оточити склад і затримати всіх присутніх.

Павло, схрестивши руки, уважно слухав, але щось у голосі капітана його насторожило.

— Капітане, вони можуть бути озброєні? — запитав він.

Антоненко злегка похитав головою.

— Нічого серйозного. Це не професійні бандити, а місцевий дріб’язок. Максимум, що в них буде — це ножі або якийсь обріз. Тому важка зброя нам не знадобиться.

Сашко, який сидів поруч із Павлом, трохи підняв руку:

— А ми в шоломах будемо?

— Шоломи будуть, — посміхнувся капітан. — І бронежилети теж. Але, хлопці, це проста справа. Головне — діяти швидко, без зайвих рухів.

— План є? — уточнив Іван, потираючи пальцями скроню.

— Так, — відповів Антоненко, розгортаючи мапу детальніше. — Павло, ти йдеш із центральною групою. Іван, ти тримаєш периметр із Сашком. Антон — на прикритті, працюєш із другим лейтенантом, тут, на східному вході.

Антон слухав уважно, намагаючись запам’ятати всі деталі. Він відчував легке хвилювання, але старався цього не показувати.

— Головне, щоб усі були на своїх місцях до їхнього прибуття, — продовжив Антоненко. — Як тільки вони зайдуть у склад, перекриваємо виходи, і все. Без шуму, без ризиків.

— Зрозуміло, — кивнув Павло, але його обличчя залишалося серйозним.

Капітан закінчив брифінг і обвів усіх поглядом.

— Я розраховую на вас. Це не складно, але важливо. Ми повинні показати, що міліція контролює ситуацію в місті.

— Контролює, ага, — тихо пробурмотів Іван, але достатньо голосно, щоб Павло почув.

Антоненко не звернув уваги, махнув рукою й додав:

— Зустрічаємось біля промзони через три години. З собою все, що треба, але без зайвого. Працюємо чітко й швидко. Зрозуміло?

— Так точно, — хором відповіли всі.

Капітан зібрав мапу й покинув кімнату, залишивши команду готуватися. Павло залишився стояти біля столу, дивлячись на мапу. Щось у цій справі здавалося йому неправильним, але він не міг зрозуміти, що саме.

— Ну що, хлопці, готуємось? — сказав Іван, піднімаючись. — Головне, щоб цей "дріб’язок" не виявився сюрпризом.

— Завжди є сюрпризи, — тихо сказав Павло, дивлячись на двері, за якими зник капітан.

Коридори відділку, здавалося, знали кожного з них краще, ніж будь-яка інша будівля в їхньому житті. Стіни, пофарбовані в старий жовтуватий колір, були подекуди затерті до бетону. На них виднілися темні плями від пальців і потертості, які з’явилися після тисяч рук, що торкалися стін у пошуках опори під час довгих чергувань. Освітлення було тьмяним, кілька лампочек ледве жевріли, відкидаючи слабкі тіні на потрісканий лінолеум під ногами.

Павло йшов попереду, його кроки лунали рівно й рішуче. За ним тяглися Іван, Антон і Сашко, які час від часу перемовлялися між собою. Усі рухалися без поспіху, майже ліниво, з тим самим настроєм, із яким зазвичай йдуть виконувати щось рутинне й, на перший погляд, нескладне.

— Слухай, Шкет, а ти точно пам’ятаєш, як надягати бронік? — іронічно запитав Іван, озираючись на молодого оперативника.

— Звісно, пам’ятаю, — відмахнувся Сашко, посміхаючись. — Ви мене за кого маєте?

— За когось, хто точно переплутає спину з передом, — відповів Іван, хрипко засміявшись.

Антон ішов мовчки, але його очі уважно розглядали все довкола. Для нього ці коридори ще були новими, майже чужими. Він дивився на старі дерев'яні двері, які вели до кабінетів, деякі з них були вкриті подряпинами й тріщинами, ніби пройшли через тисячі сварок і допитів. На одній із дверей хтось колись клеїв табличку, але тепер залишилися тільки сліди клею.

На стіні біля одного з кабінетів висів плакат із написом великими літерами: "Міліція — це порядок!" Під ним, червоним фломастером, хтось дописав: "Якщо порядок — це хаос". Антон прочитав це й ледь усміхнувся.