Розділ 6 Підозра

Павло зайшов до відділку, як завжди, рано вранці. У коридорах панувала звична напружена тиша, яку лише зрідка порушували телефонні дзвінки чи кроки чергового. Він пройшов повз кабінети, прямуючи до кімнати для допитів. Віктор Чорний уже чекав його там, сидячи за столом із чашкою чорної кави, яка наповнювала кімнату терпким ароматом.

— Павле, як завжди пунктуальний, — кинув Віктор, піднімаючи погляд. — Затриманий уже «зігрівся». Я з ним трохи поговорив.

— І що він сказав? — коротко запитав Павло, сідаючи поруч і відкриваючи свій блокнот.

Віктор зробив ковток кави й посміхнувся.

— Та, як і завжди, спершу мовчав, як риба. А потім, коли зрозумів, що я не збираюся його лякати, почав трохи відкриватися.

— І? — Павло підняв брови, чекаючи конкретики.

— Каже, що він ні до чого. Просто виконував накази, як і всі, — Віктор скривився. — Але обмовився, що його «попросили» натиснути на кілька кіосків у районі. І все це, звісно, під виглядом "добровільного співробітництва".

Павло насторожився.

— Добровільного?

— Ага. Що цікаво, назва «Нова якість харчування» знову спливла, — Віктор нахилився ближче, трохи понизивши голос. — Він не сказав прямо, але згадав, що після кожного «візиту» всі жертви починають працювати з цією "мережею".

Павло відчув, як його підозри посилюються. Він швидко занотував слова Віктора у блокноті, зосереджуючись на деталях.

— Ткаченко, — тихо сказав він сам до себе.

Віктор посміхнувся.

— А ти думав, це просто збіг? Павле, ти ж знаєш, у цьому місті збігів не буває.

— Але доказів у нас досі немає, — зауважив Павло. — Що ще він сказав?

— Каже, що "ті, хто стоять за цим, серйозні люди". І що навіть не всі «високі кабінети» можуть їм щось зробити.

Павло замовк, обмірковуючи почуте. Інформація була цінною, але недостатньою для дій. Потрібно було більше доказів, конкретні імена, факти, які можна було б прив’язати до Ткаченка.

— Що будемо робити далі? — запитав Віктор, ніби читаючи його думки.

— Працювати, — сухо відповів Павло. — Нам потрібні докази. Без них ми навіть не можемо запросити постанову на перевірку.

Віктор відкинувся на спинку стільця, його посмішка стала трохи саркастичною.

— А поки вони будуть продовжувати свої справи, а ми — сидіти й спостерігати?

— Ні, — сказав Павло, підводячись. — Ми будемо слухати й шукати. І як тільки знайдемо щось конкретне, це буде початком кінця для них.

Він поглянув на кімнату, де сидів затриманий, і коротко кивнув.

— Займуся ним. А ти... — Павло зробив паузу, зупинившись біля дверей. — Добре зробив, Вітя. Давай спробуй його дотиснути ще. Може, видасть щось конкретніше.

Віктор усміхнувся, піднявши чашку кави.

— Завжди радий допомогти.

Павло зайшов до підозрюваного, відчуваючи напруження в повітрі. Він знав: кожне слово, кожна деталь тепер могли стати ключем до розгадки того, що відбувається в місті. Але гра тільки починалася. Підозрюваний мовчав як риба, бо не довіряв Павлу, бо він його затримав.

Дрозд вийшов із кімнати для допитів і залишив затриманого наодинці. У коридорі на нього чекав Віктор, що стояв біля кавового автомата, стукаючи пальцями по його металевій поверхні. Він виглядав виснаженим: під очима темні кола, сорочка злегка розстебнута, а краватка недбало висіла на шиї.

— Ну, як завжди, — пробурмотів Віктор, помітивши Павла. — Я тут всю ніч працював, а тепер ще й не спати до обіду.

— Дякую за допомогу, Вітя, — сказав Павло, підходячи ближче. — Кава на мені, обіцяю.

— О, це ж справжня розкіш, — саркастично відповів Віктор, усміхнувшись, але в його очах читалася втома. — Якщо ти почастуєш мене справжньою кавою, а не цим «відваром», я, може, навіть не засну в залі для нарад.

— У нас бюджет міліції, сам знаєш, — пожартував Павло, але його голос звучав тепліше, ніж зазвичай. — Тримайся, ти добре попрацював.

Віктор зітхнув, потягнувшись.

— Знаєш, якщо б це був звичайний день, я б уже зараз спав удома, — сказав він, натякаючи на своє бажання залишити нічну зміну позаду. — Але ж ні, Антоненко вирішив влаштувати аудит.

Павло усміхнувся куточками губ.

— Як ти думаєш, до скількох він сьогодні нас протримає?

— До другої, а то й третьої, — буркнув Віктор. — Він любить цей час, щоб, як він каже, «усі були зібрані, але ще не зовсім втомлені». А насправді це тому, що йому зранку треба випити свою каву та перечитати всі доповіді.

— Ну, можеш сказати, що в тебе нічна зміна. Може, зглянеться? — запропонував Павло.

Віктор подивився на нього, піднявши одну брову.

— Павле, ти жартуєш? Антоненко? Зглянеться? — Він засміявся, але сміх швидко перейшов у важкий зітхання. — Ні, я сьогодні до вечора тут, як довбень.

Павло злегка поплескав його по плечу.