Розділ 5 Чоловіки у шинках

Двері забігайлівки скрипнули, коли Павло їх відчинив. Усередині було тепло й задушливо. Тьмяне освітлення падало від кількох лампочок під стелею, які здавалося, ось-ось перегорять. Запахи дешевого алкоголю, тютюну та смаженого м’яса заповнювали приміщення. Здавалося, що повітря тут застигло, наповнене розмовами й сміхом, які тонули в загальній атмосфері меланхолії.

Павло зупинився біля входу, даючи очам звикнути до напівтемряви. Уздовж стін стояли дерев’яні столи з потертою поверхнею. На них були залишки закусок, порожні чарки й сигаретний попіл. За цими столами сиділи чоловіки — переважно середнього віку, їхні обличчя були втомленими, змарнілими. Дехто вже був добряче напідпитку, з якимось особливим завзяттям обговорюючи щось між собою. Інші мовчки пили, відсторонено дивлячись у стіни, ніби їхні думки були десь далеко.

У кутку, біля пічки, сиділа невелика група чоловіків. Один із них, зношений гармоніст, грав тиху, але знайому мелодію старої радянської пісні. Решта підспівували йому тихо, майже пошепки, немов боялися, що ці слова з минулого порушать крихку рівновагу цього вечора.

Павло пройшов уздовж залу, обережно оминаючи столи. Його високий зріст і суворий вираз обличчя привертали погляди, але ніхто нічого не сказав. Він сів за порожній стіл у кутку, трохи далі від інших. Його очі швидко оцінили обстановку: хтось грав у карти, кілька чоловіків сперечалися про політику, а в центрі залу один із відвідувачів почав розповідати черговий анекдот, який зірвав кілька втомлених сміхів.

Павло зняв кашкета й поклав його на стіл. Його плечі ще відчували напруження дня, а думки про роботу не давали спокою. Тут він хотів трохи відволіктися, послухати, про що говорять прості люди, і, можливо, знайти відповіді на свої власні запитання.

Офіціантка, жінка років сорока, підійшла до нього з блокнотом у руках.

— Що будемо? — коротко запитала вона, навіть не намагаючись усміхнутися.

— Чай, — відповів Павло.

Жінка кивнула й пішла, залишаючи його самого. Павло відкинувся на стілець, спостерігаючи за людьми. Тут, у цьому задушливому приміщенні, можна було відчути весь тягар часу. Кожне обличчя, кожен жест відображали боротьбу за виживання в часи, коли старі правила зникли, а нові ще не з’явилися.

Павло повільно обвів поглядом приміщення, дозволяючи очам ковзати по деталях, які складали цілісну картину цієї місцини. Стеля, низька і закопчена, здавалася готовою ось-ось обвалитися. На ній висіли лампочки, оточені павутинням, що хиталося від найменшого руху повітря. Стіни були обклеєні старими радянськими плакатами з гаслами, які тепер виглядали майже абсурдно: «П’ятирічку — за чотири роки!» або «Слава праці!». Деякі плакати вже були частково обдерті, оголюючи стару штукатурку.

Дерев'яні столи й лави зношені часом, їхні поверхні вкриті подряпинами, плямами від спиртного й сигаретними обгорілими слідами. Один із столів похитувався, коли чоловіки за ним спиралися ліктями, голосно сперечаючись про щось. На одному з дальніх столів стояли залишки холодної закуски: скибки чорного хліба, банка консервів і кілька недопитих чарок самогону.

Повітря було густим і майже непридатним для дихання, переповненим запахом дешевого алкоголю, тютюнового диму та жирної їжі, яку готували на крихітній кухні за барною стійкою. Павло чув, як хтось на кухні голосно кричить, очевидно, сварячись із офіціанткою, що повернулася з його замовленням.

Люди тут здавалися частиною цього інтер’єру. У їхніх обличчях читалися історії боротьби та відчаю. За найближчим столом сиділи троє чоловіків. Один із них, старший на вигляд, із сивиною в бороді, курив дешеву цигарку, уважно слухаючи молодшого, що жваво жестикулював, розповідаючи історію. Його пальці були грубими й обвітреними, як у того, хто все життя працював фізично.

У дальньому кутку за пічкою сиділа група молодиків. Вони були одягнені краще за інших, у більш-менш нові куртки, але їхні нахабні посмішки й приглушені розмови говорили про те, що вони тут не для спілкування. Павло помітив, як один із них кинув короткий погляд у його бік, але швидко відвів очі, щось сказавши товаришам. «Новенькі», — подумав Павло, але поки не став надавати їм значення.

Біля барної стійки стояв чоловік у розстебнутій сорочці, через яку виднівся майже повністю сивий кущ бороди. Він сперся на стійку, тримаючи в руках наполовину порожній кухоль пива, і здавався повністю зануреним у свої думки. Бармен, худий і невисокий чоловік із сірим обличчям, методично протирав склянки, ніби це був єдиний спосіб втекти від цього місця.

У кутку, поруч із групою чоловіків, які співали, сидів молодий хлопець з гармонікою. Його пальці неквапливо перебирали клавіші, виводячи знайому мелодію. Голоси чоловіків звучали тихо, але в цих піснях було щось таке, що змушувало Павла замислитися. Це були не просто пісні — це була туга за втраченим світом, якого вже не повернути.

За іншим столом сиділи двоє чоловіків. Один з них тримав у руках дешеву шахівницю, яку вони явно використовували частіше, ніж могли дозволити собі нову. Вони мовчки грали, зосереджені на своїх ходах, ніби це було найважливішою справою у світі.

Павло важко зітхнув. Кожен у цьому приміщенні виглядав як шматок великої картини, яка розповідала про розпад системи. Він відчував цей тягар, навіть якщо ніхто про це не говорив прямо. Кожен погляд, кожна жестикуляція, навіть найменший рух — усе це говорило про те, що люди борються за виживання у світі, що стрімко змінюється.