Розділ 4 Перший удар

У відділку було тихо, лише ледь чутний шелест паперів порушував вечірню тишу. Павло саме завершував звіт, коли дзвінок телефону розірвав звичний ритм. Черговий підняв слухавку, коротко вислухав і сухо кинув:

— Пограбували кіоск на Привокзальній.

Колеги, які залишалися у відділку, лише переглянулися між собою. Один із них, старший оперативник, ліниво промовив:

— Теж мені новина. Третій випадок за тиждень. Нехай Ганна сама розбирається, що нам до її кіоску?

— Вже ніч, нехай до ранку почекає, — додав хтось із сусіднього столу.

Павло лише зітхнув. Він добре знав тітку Ганну — літню жінку, яка самотужки тягнула свій бізнес, аби якось вижити у ці важкі часи. Її кіоск був не лише місцем роботи, а й майже другим домом, де вона проводила більшість часу.

— Я поїду, — різко сказав Павло, піднімаючись.

— Твоє діло, але там нічого цікавого, — махнув рукою один із колег.

Не слухаючи їхніх слів, Павло швидко зібрався й вийшов на вулицю. Осінній вітер одразу ж обпік обличчя холодом. Темні хмари нависали над містом, ліхтарі ледве освітлювали пусті вулиці. Павло йшов до службової машини, обдумуючи, наскільки байдужими стали його колеги.

Дорога до Привокзальної була майже порожньою. Лише зрідка траплялися самотні перехожі, загорнуті в теплий одяг, які поспішали додому. Листя, жовто-коричневе від осіннього вітру, кружляло в повітрі, падаючи на мокрий асфальт. Десь у далечині гавкав собака, а вітрини магазинів виглядали безлюдними й темними.

Павло крутив кермо, намагаючись не відволікатися на думки про те, як все довкола руйнується. Місто, яке він знав із дитинства, тепер ставало чужим: холоднішим, жорстокішим. Він не хотів навіть уявляти, що може побачити на місці злочину, але розумів — такі випадки стають дедалі частішими.

Коли машина під'їхала до Привокзальної, Павло побачив у світлі фар знайому фігуру тітки Ганни. Вона стояла біля свого кіоску, схиливши голову, здавалася зовсім маленькою і беззахисною перед масштабом того, що сталося.

Коли Павло вийшов з автомобіля і ступив на мокрий асфальт, він одразу відчув, що щось не так. Осінній вітер не вщухав, але в повітрі було відчутне щось інше — важка атмосфера. Він підійшов до кіоску тітки Ганни, і картинка, яка відкрилася його очам, була страшною.

Кіоск був повністю розгромлений. Шибки були розбиті, частини скла з дзвоном лежали на землі. На полиці, яка зазвичай була охайно влаштована з товаром, тепер валялися перевернуті ящики, вкрадені продукти й безладно розкидані товари. Павло помітив, як злегка нахилений манекен, який зазвичай стояв у кутку, тепер мав одну зламану руку — виглядало так, ніби хтось вивернув її з ладу навмисне. Це виглядало не як звичайне пограбування, а як акт знущання.

Тітка Ганна, маленька і схвильована, стояла поруч, її руки тремтіли. Вона дивилася на розкидані продукти, які колись були її єдиним засобом до існування. Її обличчя було блідим, на щоках можна було побачити сліди від сліз. Вона одразу ж кинулася до Павла.

— Павле... вони прийшли, — її голос ледь тримався. — Молодики, не знаю хто вони... Вони просто увірвалися, все порозкидали, погрожували мені... казали, що я більше не буду тут торгувати, якщо не «платитиму».

Її сльози перетворювалися на відчай, коли вона показувала на пофарбовану вітрину. Замість звичного товарного вигляду, по склу були плями фарби, наче це була ще одна частина того, що вони хотіли зруйнувати. Вона кивнула на манекен.

— І руки... вони поламали... — сказала Ганна, і її голос затремтів від болю. — Вони сміялися, коли це робили... Я більше не можу так.

Павло глянув на манекен і побачив, як одна з його рук була не тільки зламана, але й повністю відпала, як ніби хтось це зробив навмисно, щоб показати силу. Вітрина була в плямах фарби, що більше нагадували акт ненависті, ніж просто спробу пограбувати.

У цей момент Павло зрозумів, що це вже не просто пограбування. Це було щось більше. Тут не було місця для звичних кримінальних правил — ці молодики перейшли межу. Вони не лише забрали гроші й продукти, вони забрали частину того, що залишалося в цьому місті — людяність.

Тітка Ганна, зі сльозами на очах, стояла перед ним, її згорблена постать нагадувала невеличку фігуру, загублену в бурі. Павло не міг дозволити їй залишитися самотньою в цьому хаосі. Він подивився на її розгромлений кіоск і вже знав, що це не просто ще один злочин, це сигнал про щось глибше.

Павло присів на коліно, аби краще оглянути місце злочину. Кожен крок він намагався зробити з максимальною обережністю, не порушуючи слідів, які могли б дати ключ до розслідування. Руки автоматично потягнулися до його блокнота, де він почав записувати кожну деталь, кожен дрібний елемент ситуації, який міг би бути важливим.

По-перше, він звернув увагу на те, як акуратно було зламано кілька шибок. Це не було випадковим вибухом. Здається, хтось добре знав, як саме слід вдарити, аби розбиті скла не розлетілися по всьому кіоску, залишаючи мінімум слідів. Павло написав це в блокнот, позначивши, що очевидно, що зловмисники були досвідченими.

Далі його погляд зупинився на манекенах. Один із них, на якому були жіночі плаття, мав зламану руку. Це не було випадковим — манекен виглядав так, наче його спеціально познущалися, щоб показати силу. Павло помітив кілька тріщин на пластиковій поверхні — ще одна дрібна, але важлива деталь, яку він записав у блокнот.