Розділ 3 Вихідні у колі сім'ї

Сонячне світло ледь пробивалося крізь штору в невеликій спальні, огортаючи кімнату теплим, але слабким світлом осіннього ранку. Павло повільно розплющив очі й на мить залишився лежати, насолоджуючись тишею. Лише десь далеко за вікном чути було шум вулиці — проїжджі машини та голоси людей, які, мабуть, вже стояли у чергах біля магазинів.

Олена вже прокинулась і поралася на кухні. Її кроки тихо звучали у коридорі, а з кухні долинав знайомий запах смаженої яєчні та свіжого хліба. Павло вдихнув це тепло, відчуваючи, як дрібниці ранкової рутини знову намагаються створити ілюзію стабільності.

Павло підвівся, трохи потягнувся і кинув погляд на годинник. Ще було рано, але спати більше не хотілося. У вікно він побачив жовте листя, яке кружляло у повітрі, і трохи затуманене небо. Осінь вже впевнено увійшла в місто.

На кухні Олена стояла біля плити, одягнена у просторий халат, і неквапливо змішувала чай у двох чашках. Почувши кроки чоловіка, вона обернулася і посміхнулася:

— О, ти прокинувся. Сідай, вже майже все готово.

— Доброго ранку, — Павло підсів до столу, потер обличчя і подивився у вікно. — Тихий ранок. Хоч щось стабільне.

Олена поставила перед ним тарілку з яєчнею і кружку чаю. Вона завжди це робила з такою любов'ю, що Павло кожного разу відчував вдячність за ці моменти.

— Ти думав про те, що ми обговорювали? — запитала вона, сідаючи поруч. Її голос був спокійним, але в очах читалася тривога.

— Про дітей? — Павло відпив чай і задумливо кивнув. — Я думаю про це постійно. Але зараз... здається, це не найкращий час.

— Часу ідеального ніколи не буде, Павле. Але ж ми маємо про щось мріяти, правда? Мати якісь плани, — Олена трохи нахилилася вперед, намагаючись заглянути йому в очі.

Він важко зітхнув і провів рукою по обличчю.

— Ти права. Я просто боюся, що не зможу дати їм усе необхідне. Подивися, що діється у місті.

Олена торкнулася його руки.

— Ти завжди справлявся, навіть у найгірші часи. І зараз теж справишся. Просто треба триматися разом.

Вони ще трохи сиділи, розмовляючи про буденні речі — рахунки, які потрібно заплатити, і хліб, який треба купити, поки не розібрали. Павло відчував, як цей ранок дарує йому сили, які знадобляться для чергового непростого дня.

Олена задумливо крутила в руках чашку з чаєм. Її очі, здавалося, дивилися кудись крізь Павла, хоча він добре знав цей погляд — вона продумувала щось важливе.

— Ти знаєш, я думала, що нам треба поїхати до твоїх батьків, — раптом сказала вона, трохи змінивши тон. — Вони давно питали, коли ми приїдемо. Мама в останньому листі написала, що сама вже не справляється з городом.

Павло відклав виделку і провів рукою по волоссю.

— Я знаю, але з цим графіком… Складно знайти час. А ще й дорога — не так просто туди вибратися зараз.

— Я розумію, але, може, на наступні вихідні? Ти ж сам казав, що хочеш їм допомогти. А я вже так давно не була у селі. Осінь там завжди така гарна… — В її голосі з’явилася тепла нотка.

— Осінь там дійсно чудова, — погодився Павло, трохи посміхнувшись. Йому пригадалися ті ранкові тумани, що огортали поля, запах листя і дров’яної печі у батьківській хаті. — Гаразд, спробую домовитися про вихідні. Треба ж і картоплю допомогти викопати, і з парканом щось зробити. Тато згадував, що його знову завалило вітром.

Олена підперла долонею підборіддя, дивлячись на нього з ніжністю.
— Ти такий, як твій батько, знаєш? Завжди думаєш про всіх, окрім себе.

— Ну, хтось же має думати, — Павло хмикнув, але його посмішка була щирою.

— А якби ми залишилися там на день-два? Провели час спокійно, без цього міського шуму. Може, це допоможе тобі трохи відпочити, — запропонувала Олена, кладучи руку йому на плече.

— Відпочинок... Це звучить непогано, — задумливо сказав Павло, дивлячись у вікно, де повільно падав листок з дерева. — Я скучив за тим спокоєм. За запахом диму від печі, за тим, як мама готує свої пироги з яблуками.

— От і домовилися. Я завтра зателефоную їм і попереджу, що ми приїдемо, — вирішила Олена, підводячись зі стільця. — А ти не забудь купити щось для них, знаєш, як твоя мама любить ці льодяники.

— Льодяники? Вона ж каже, що вони для дітей, а потім сама їх їсть, — засміявся Павло.

— Ну от бачиш, навіть їй потрібні маленькі радощі, — відповіла Олена, теж сміючись.

Павло задумався: думки про поїздку в село, про батьків, про спокійне життя викликали в нього змішані почуття. З одного боку, він хотів відчути той домашній затишок, а з іншого — тривога за місто, за його роботу і за майбутнє сім’ї не відпускала. Але, дивлячись на Олену, він знав одне: він зробить усе, щоб захистити цей спокій, хоча б у їхньому маленькому світі.

Сіре осіннє небо затягнуло хмарами, але парк все ще тримав залишки тепла. Золотаве листя вкривало доріжки, створюючи відчуття, ніби вони крокують по м’якому килиму. Павло і Олена йшли пліч-о-пліч, насолоджуючись цією рідкісною можливістю побути разом без зайвих турбот і метушні.

— Як ти думаєш, який вигляд матиме наше життя через кілька років? — запитала Олена, переплітаючи свої пальці з Павловими. Її голос звучав лагідно, але з ноткою суму.