Розділ 2 Тріщини в системі

Павло зайшов у відділок, за звичкою киваючи колегам, що проходили повз. Повітря в приміщенні було важким, наче сама атмосфера просякла запахом втоми й безвиході. У кабінеті для нарад вже зібралося кілька співробітників, усі мовчазно сиділи за довгим столом, переглядаючи якісь папери або просто дивлячись у порожнечу.

Начальник, капітан Борис Антоненко, зайшов останнім. Його обличчя було суворим, а очі втратили будь-який блиск за роки служби. Він вдарив папкою по столу, привертаючи увагу всіх.

— Так, слухайте сюди, — почав він різким тоном. — Ясна річ, ситуація зараз не з кращих, але це не означає, що ми можемо сидіти, склавши руки. Усі бачили зведення?

Ніхто не відповів.

— Кількість заяв зростає, а результатів — нуль. І хто буде відповідати? Ми. Я вже отримав дзвінок із області: нам потрібно підвищити показники. Вирішуйте дрібні справи, крадіжки, конфлікти, але в "серйозні" речі не лізьте без мого дозволу. Зрозуміло?

Павло насупився, але промовчав. Його колега, старший лейтенант Василь, сидів поруч і тихо шепнув:

— Це він тобі. Ти ж знаєш Павла, завжди шукає, де складніше.

Антоненко продовжив:

— Ще одне. Я не хочу чути жодних скарг від начальства. Робіть вигляд, що працюєте, якщо треба, але не підставляйте відділок. Нам і так бракує людей і пального для машин. Хто хоче щось змінити — двері ось там.

Після наради співробітники розійшлися по кабінетах, і Павло почув, як кілька чоловіків у коридорі говорили між собою:

— Це просто цирк. Ніякої підтримки, зарплати затримують, а вони хочуть показників? — обурювався молодий сержант.

— Система тріщить, — додав інший. — Скоро самі злодії почнуть тут порядки наводити.

Павло увійшов до свого кабінету, сів за стіл і сперся обличчям на руки. Він відчував, як байдужість і зневіра охоплюють колектив, мов туман, який неможливо розвіяти. Але найгірше було те, що ця атмосфера починала зачіпати й його самого.

— Що далі, Павле? — пробурмотів він до себе. — Так жити не можна, але й змінити щось... чи вистачить сил?

Він підняв голову, коли у двері заглянув Василь.

— Йдемо, кави вип’ємо? Може, хоч це врятує нас сьогодні, — сказав той із натяком на усмішку.

Павло кивнув і підвівся. Втома була повсюди, але він знав, що здаватися — це останнє, що він може собі дозволити.

Павло разом із Василем зайшли до невеликої кімнати відпочинку, де стояв старий електричний чайник і кілька потертих чашок. Кава, якщо її можна було так назвати, була більше схожа на темну воду з натяком на смак. Василь дістав пачку печива, яке виглядало так, ніби пережило кілька етапів дефіциту.

— Ну, як тобі наш шановний капітан? — запитав Василь, наливаючи собі каву. — Схоже, він уже готується до великого виходу на пенсію.

— Ти ж знаєш, він просто виконує накази, — відповів Павло, трохи роздратовано.

— Виконує накази чи просто боїться висовуватись? — Василь кинув Павлові погляд, наповнений сумішшю сарказму та розчарування. — Колись ми хоч намагалися щось зробити. А тепер тільки й чуємо: "Не лізьте туди", "Розберіться з дрібницями". З таким підходом злодії скоро почнуть патрулювати вулиці замість нас.

Павло відпив кави, задумливо дивлячись на потріскану стіну перед собою.

— Знаєш, Василю, я думаю, вони вже це роблять. Ми просто ще не помітили.

Тиша зависла в кімнаті. Василь скептично підняв брови, але нічого не відповів. Здалеку долинув звук телефону, який різко розірвав мляву атмосферу.

— Тобі дзвонять, — кивнув Василь. — Може, чергова "важлива справа".

Павло підвівся й повернувся до свого кабінету. Піднявши слухавку, почув голос чергового:

— Дрозд, тут надійшла заява. Біля автостанції якийсь "клієнт" погрожував продавцеві на ринку. Може, сходиш, подивишся, що там?

— Прийняв. Виходжу, — коротко відповів Павло, кидаючи слухавку на місце.

Швидко одягнувши куртку, він вийшов у коридор. На виході з відділку його зупинив капітан Антоненко.

— Дрозд, що це в тебе? — поцікавився він, складуючи руки на грудях.

— Автостанція. Конфлікт на ринку, йду з’ясувати, — відповів Павло.

Антоненко примружив очі, розглядаючи Павла, ніби оцінював, чи варто щось додати. Нарешті він коротко кивнув:

— Не роби з цього цирку. Просто заспокой людей і повертайся.

Павло стримано кивнув і вийшов на вулицю. Морозне повітря хльоснуло в обличчя, змушуючи його на мить зупинитися. На горизонті вже згущалися хмари, обіцяючи сніг.

— Ну що ж, — пробурмотів він, вирушаючи в бік автостанції, — подивимось, який сьогодні "клієнт".

Павло підійшов до автостанції, де у повітрі стояв запах вологи, змішаний із димом від старих автобусів. Листя, потемніле від дощів, лежало нерівними шарами на землі, ніби саме місто намагалося сховатися під ковдру осені. Ринок біля автостанції був майже порожнім, лише кілька продавців похмуро сиділи біля своїх столів, намагаючись зігріти руки біля саморобних пальників.