Розділ 1 Неспокійна осінь

Годинник на стіні старої квартири відбивав сьому ранку, коли Павло розплющив очі. Сіре світло осіннього ранку пробивалося крізь важкі фіранки, відкидаючи тьмяні тіні на потріскані шпалери. У кімнаті було прохолодно, батареї ледь теплі, і Павло одразу відчув, як холод проникає крізь тонку ковдру. Він важко піднявся з ліжка, потягнувшись, щоб розігнати втому, і вловив запах смажених яєць з кухні.

Олена вже була на ногах. Її голос лунав із кухні, змішуючись зі звуком сковорідки, на якій підрум’янювався хліб.

— Павле, ти знову проспав! Сніданок вже готовий, тільки чай заварюю.

Він усміхнувся, незважаючи на ранкову втому. Його дружина завжди була ранньою пташкою, і, здається, ця звичка допомагала їй у всьому. Павло накинув теплий светр і підійшов до кухні. Невелика кімната з тісним столиком і старою плитою була душею їхньої квартири. На столі вже стояв простий сніданок: підрум’янений хліб, яйця й трохи сала.

— Як спалося? — запитала Олена, швидко миючи чашки, які залишилися після вчорашньої вечері.

— Та нормально, — відповів Павло, сідаючи за стіл. — Хоч сни були якісь дивні.

— Знову про службу? — кинула вона через плече, трохи зітхнувши.

Павло промовчав. Він знав, що Олена переживає за нього, але не хотів розпочинати ранок із суперечок. Взявши шматок хліба, він відкусив його, намагаючись зосередитися на теплі цього простого моменту.

— Що сьогодні в планах? — Олена сіла навпроти, витираючи руки рушником.

— Як завжди. У відділку, а там подивимося. Кажуть, знову були крадіжки в центрі. Кілька кіосків обчистили, — сказав Павло, обережно запиваючи хліб чаєм, який вже трохи вистиг.

— Тільки будь обережним, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

Павло кивнув і встав, закінчивши сніданок. У спальні він швидко вдягнув міліцейську форму, яка виглядала вже не новою, але ще була охайною. Перед виходом перевірив службове посвідчення, ключі та блокнот, який завжди носив із собою. Повернувшись на кухню, Павло глянув на Олену, яка вже почала прибирати зі столу.

— Я скоро повернуся, — сказав він, обережно торкнувшись її плеча.

— Я чекатиму, — відповіла вона з легкою посмішкою, хоча в її очах ховалася тривога.

Він вийшов із квартири, зачинивши за собою двері. На сходах було чути, як скриплять дошки під ногами. Починався черговий робочий день у місті, яке поступово втрачало контроль над собою. Павло знав, що сьогодні йому доведеться знову мати справу з хаосом, але цей момент простого, домашнього тепла давав йому сили рухатися далі.

Павло повільно спускався сходами, що скрипіли під ногами, ніби сам будинок протестував проти раннього пробудження. Відкривши важкі металеві двері під’їзду, він відчув, як холодний осінній вітер облизує його обличчя. Сірість заполонила двір, і навіть дерева, що колись були яскравими влітку, тепер здавалися мертвими, мовчазними свідками змін, що накривали місто.

Його шлях пролягав через типовий житловий район. Занедбані будинки стояли, мов похилені ветерани, що втратили віру в майбутнє. На балконах де-не-де висіли шматки старого одягу, який більше слугував прикриттям порожнечі, ніж засобом для сушіння. Біля під’їздів, де колись гралися діти, тепер збиралися групи чоловіків. Дехто курив, глибоко вдихаючи дешевий тютюн, а хтось пив саморобний самогон із непримітних пляшок.

Проходячи повз невеликий продуктовий магазин, Павло побачив чергу, що змією тягнулася аж на вулицю. Жінки, загорнуті в теплі хустки, стояли, обговорюючи звичні теми: брак товарів, подорожчання продуктів, невизначеність майбутнього.

— Кажуть, завтра цукор завезуть, але по талонах! — з обуренням казала одна з них, стискаючи в руках кошик, у якому лежав лише шматок хліба.

— Тільки б знову не розібрали до полудня, — гірко відповіла інша, поправляючи шаль. — Ой, Галино, та хіба ти не знаєш? Усе вже поділено до того, як до нас дійде.

Їхній діалог зливався зі звуками стихійного ринку, що розгорнувся неподалік. На старих коробках і клейонках продавці виставляли те, що могли знайти: кілька банок домашньої консервації, жменю картоплі, навіть старі книги й порцелянові чашки. Павло зупинився на мить, спостерігаючи, як чоловік років сорока намагався продати поламаний радіоприймач, благаючи покупців "заплатити хоча б щось".

Далі дорогою він побачив дітей. Двоє хлопчаків, років восьми-дев’яти, нишпорили у сміттєвих контейнерах, витягуючи звідти порожні пляшки. Їхні руки були брудними, а обличчя серйозними, мов у дорослих. Один із них, знайшовши пляшку, підняв її з тріумфом і сказав своєму товаришеві:

— Оце точно приймуть! Тепер на батон вистачить.

Павло тільки зітхнув. Картина була знайомою, як і сама втома людей, які намагалися пристосуватися до нових реалій. Він ішов далі, звернувши на головну вулицю, де ще залишилися декілька кіосків із газетами та продуктами. Продавці стояли за прилавками, туго загорнувшись у куртки, а їхні обличчя свідчили про те, що вони тут більше з обов’язку, ніж зі сподівань на прибуток.

Чоловік, який продавав газети, махнув Павлу рукою:

— Сержанте, як справи? Що там у світі?

— Без змін, — коротко відповів Павло, зупинившись на мить.

— Без змін, кажеш? — хмикнув газетяр, киваючи на розкладені газети, заголовки яких кричали про розпад, реформи й нові ціни. — Тут, здається, кожен день — як новий кінець світу.