Новий порядок

Пізня осінь 1991 року принесла в місто холод і сірість, які проникали в кожен закуток. Небо було затягнуте важкими хмарами, що, здавалося, от-от зіллються дощем. Покинуті склади на околиці стояли мовчазними свідками руйнування, ніби нагадуючи про те, що колись тут вирувало життя. Сьогодні ж лише вітер зносив порожні пластикові пакети по заржавілих рейках, створюючи відчуття приреченості. У примарному світлі ліхтаря, який давно потребував заміни, зібралася група чоловіків. Їхні тіні ковзали по стінах, сплітаючись у химерний танок.

Серед них був підприємець середнього віку, який стояв, нервово стискаючи руки. Його обличчя було блідим, а очі металися, наче шукаючи вихід, якого не існувало. Проти нього стояв Геннадій Ткаченко, якого всі знали як "Ткача". Його вигляд був непомітним, але саме ця простота в поєднанні зі спокійною, холодною усмішкою надавала йому ще більшої загрозливості.

— Я прошу вас, пане Геннадію... Я зроблю все, що зможу, але зараз просто немає грошей, — чоловік говорив швидко, слова лилися рікою, змішані зі страхом. — Продажі впали, ринок... Ви самі бачите, що робиться...

— Продажі впали? — перебив його Ткач спокійним, майже лагідним тоном. — А тобі не спадало на думку, що це не моя проблема?

Чоловік закашлявся, нервово ковтнув повітря і продовжив, намагаючись не дивитися на погляд співрозмовника.

— Я розумію, я все розумію, але дайте мені час... Ще місяць, і я знайду потрібну суму. У мене є товар на складі, я продам усе і...

Ткач повільно підняв руку, зупиняючи потік виправдань.

— У мене немає місяця, — сказав він сухо. — У тебе був час. Тепер його немає.

— Але ж... Я... У мене сім’я, діти... Ви ж не хочете, щоб вони... — голос підприємця зірвався, і він замовк, побачивши, як один із людей Ткача дістав пістолет.

— Сім’я? — Ткач майже посміхнувся. — Ти мав про це думати раніше.

Постріл пролунав сухо, без пафосу. Чоловік упав, його тіло безсило осіло на холодний бетон. Усе завершилося за кілька секунд, без зайвих емоцій чи драматизму. Ткач не зупинявся, не дивився на своє "творіння". Він лише озирнувся на своїх людей і кивнув.

— Чисто приберіть тут, — коротко кинув він і попрямував до машини, що чекала неподалік.

Його люди діяли швидко й мовчки. Коли закінчили, на горизонті з’явилися проблиски червоно-синіх міліцейських сирен. Машина рухалася швидко, але цього разу її швидкість була марною. Вона не встигла врятувати, не встигла зупинити, не встигла втрутитися.

Місто знову завмерло в тиші. Здавалося, навіть вітер перестав гуляти вулицями. Лише десь у темряві почулася ледь чутна луна — кроки, які поступово затихли, ніби й вони боялися зруйнувати цю мить. Це був початок кінця старих правил і встановлення нових, жорстокіших.