Ніч 1987 року

   Навколо стояла мертвенна тиша, не чутно було ні шелесту листя на вітрі, ні людських голосів, все завмерло і затихло. Маленька Віккі стояла на подвір'ї свого сільсього будинку, її чорне рівне волосся спадало на голі плечі, дівчинка була одягнена лиш у легесенький джинсовий сарафан, ще годину тому стояла неможлива спека від якої на очах плавилося повітря, але зараз по шкірі дівчинки бігли мурахи від морозу. Поруч не було нікого з дорослих, всі нібито позасинали, або і взагалі зникли. Пес Вухань забився в глиб будки, навіть ніс його не виглядав назовню як це бувало зазвичай. Глуха ніч покрила все темрявою. 

  Дівчинка стояла нерухомо і дивилася в гору не в змозі відвести погляд, там прямо над нею і її будинком, закриваючи собою зоряне небо завмерло щось, що змушувало все навколо тремтіти. Воно нагадувало зплюснутий підводний човен, хоча Віккі ніколи не бачила підводних човнів, її тато був офіцером і часто розповідав про них. Вона не могла точно зрозуміти його форму і зовнішній вигляд, воно було металічним, але одночасно майже повністю прозорим, довгий овальний корпус звужувався на середині і по обох боках виступали окремі, менші корпуси, мов пухлинні нарости. Корпуси були густо оповиті товстими металічними трубами, дно об'єкту здавалося об'ємним в низу, як у дерев'яного човна на якому Віккі плавала озером разом з татом і мамою минулого місяця. З середини нього лунала тиха, заспокійлива мелодія, схожа на пісню з музичної скриньки на якій кружляла іграшкова балерина. Мелодійна мов дзвін дзвіночків у полі. 
   «Човен» просто висів у небі, не рухаючись і не видаючи жодних ознак життя всередині нього, та тим не менш його музика ніби вселяла жах в усе навколо, затих спів пташок, комахи припинили метушитися в своїх буденних справах, і навіть рослини ніби втиснулися глибше в землю не сміючи показатися. І тільки дівчинці взагалі не було страшно, їй було навіть занадто спокійно, так як бувало коли вона залишалася у дідуся і той вклавши її спати вмикав нічник поряд із ліжком, навколо якого кружляли сині рибки, і слідкуючи за ними Віккі розслаблялася й засинала мирним сном. Так було їй і зараз. Вона стояла там, і слідкувала, щось в середині неї кричало що треба бігти, треба ховатися, не можна стояти на місці, але вона не звертала уваги на це відчуття, було вже занадто пізно. Приємна музика захоплювала свідомість, вона заповнювала собою всі думки і затуманювала розум, все навколо ставало розмитим і втрачало суть, і тільки "човен" перед очима залишався чітким і ясним, поки в останню мить і його не поглинула цілковита темрява.

       ***    

   —Вккі, доню! Відгукнися, благаю тебе!–рознісся вулицею панічний жіночий крик.

   —Віккі, ти де?

   —Сонце, виходь! Досить ховатися!

  Крики людей повторювалися один за одним, не вщухаючи ні хвилини, їх було чутно в кожному куткові невеликого, забутого богом села. 
  На вулиці була дванадцята година ночі коли Катерина і Олександр Заворотні закінчили поратися зі скотиною і повернувшись в дім, не знайшли там маленьку донечку Віку. Дівчинці недавно виповнилося три роки і вона не могла нікуди піти сама, батьки часто залишали її коли йшли годувати свиней та доїти корів, і завжди давали настанову залишатися в будинку й нізащо нікому не відчиняти, і дівчинка завжди слухалася, та і двері вони замикали ззовні на ключ, щоб вона не вийшла ненароком і не загубилася, чи не вибігла на дорогу під колеса автомобілю. До сьогодні. Подружжя не могло зрозуміти як вона вийшла, адже катерина була на сто відсотків впевнена що замкнула двері коли йшла, але якщо це так то... ніхто і думати не хотів що в такому разі могло статися. 
  Подружжя одразу оббігло найближчих сусідів, але дівчинки ніде не було, в садку і пісочниці, де вони з сусідськими дітьми частенько гралися, її теж не було, ніхто з сусідів нічого не чув і не бачив. Тоді не байдужі селяни зібрали групу добровольців, підключили місцевий відділок поліції, і разом почали пошукову операцію. Дивилися у кожному дворі, кожному домі, обшукували яри і берег річки, кожен сантиметр лісу, але дитини ніде не було. Під ранок, таємно від батьків зниклої, кожен хто приймав участь у пошуках вже не мав надії знайти маленьку Віккі, але ніхто не наважувався казати це вголос.   
   Знесилена Катерина ніби зістарілася на декілька років за одну ніч, її зелені, заплакані очі змарніли і втратили блиск, а у світло-русявій косі зявилася сивина. Вона знала, що її донька жива, інакше і бути не могло! Вона просто відчувала це серцем, але з кожною хвилиною, коли не було ніяких новин, її впевненість згасала, а разом із нею і сама Катерина. 
  Олександр був чоловік військового загартування, в армії його навчили не плакатися і не нити, а вирішувати проблеми, твердо і стійко, але коли зникла його рідна дитина всі ці навчання втратили вагу. Було страшно. Страшно через те, що він знав які речі творилися у світі, на що здатні люди, а його донька лиш маленька трирічна дівчинка яка не зможе себе ніяк захистити. Ще нестерпніше було дивитися на те як з кожною годиною дружина марніє все сильніше, вона ніби втрачала життєві сили без доньки, і чесно кажучи, він теж. Люди помічали як тремтять руки чоловіка, як нервово він накидає кола по дворі поки інші вмовляють його відпочити, і як очі його наповнюються страхом та провиною. Найбільше за все він звинувачував себе за те, що залишив її саму. Свою маленьку донечку.

   —Знайшов!-прокричав хтось схвильовано коли сонце вже вставало з за обрію, а півні рвали свої горла у спробах розбудити село яке й так не спало всю ніч.

  Анатолій Стернюк, хрещений батько Віккі, одним із перших визвався шукати дівчинку коли дізнався про її зникнення, і от зараз радісно посміхався в усі тридцять два біля куща навпроти будинку Заворотних.всього в декількох метрах від їх двору. Всі відразу побігли до нього. В заростях, ціла і не ушкоджена сиділа Віккі, згорнувшися клубочком і притиснувши до себе коліна дівчинка тихо плакала. Катерина ледь не зомліла, з останніх сил вона кинулася до куща і впавши на землю голими колінами, обійняла доньку так міцно як тільки могла, вона почала цілувати щоки доньки і втирати сльози, тихо промовляла: