Глава 24. З мрією про відновлення азотно-тукового комбінату

У середині вересня 1943 року до Лисхімбуду приїхала комісія Наркомхімпрому на чолі з Іллею Барським[1]. Барський працював на Лисичанському азотно-туковому комбінаті з 1934 року, а 1941 року виконував обов'язки його керівника. Після евакуації був призначений заступником начальника «Главазоту» та очолював роботу з відновлення Сталіногорського (Новомосковського) хімкомбінату.

Метою приїзду комісії Барського було визначити стан АТК та селища Лисхімбуд.

10 грудня 1943 року Ворошиловградський обком КП(б)У прийняв постанову «Про відновлення Лисичанського азотно-тукового комбінату»[2]. Яке у Сіверськодонецьку традиційно вважали актом, який мав важливе значення для відновлення Лисхімбуду. Справді, передбачені у ньому заходи стосувалися переважно відновлення селища, цитуємо архівний документ (переклад з рос. О.Свєтіков):

«1. З метою підготовки до відновлення будівництва заводу зобов'язати директора Лисичанського азотнотукового заводу:

а) насамперед приступити до відновлення житлового фонду та будівель торгової мережі та закінчити ремонт їдальні, гуртожитку холостяків на 250 осіб, поліклініки, клубу, пекарні, дитячого садка та дитячих ясел до 1 січня 1944 р.;

б) відремонтувати необхідні заводські залізничні колії для прийому обладнання та матеріали з виходом на ст. Рубіжне до 15 січня 1944 р., відремонтувати шосейні дороги на території заводу та селища та до річки Сіверський Донець, провести ремонт та ревізію всіх водопроводів питної та технічної води до 1 січня 1944 р.;

в) відремонтувати будівлі та обладнання цегельного силікатного заводу та вапняної печі, що залишилося, та підготувати їх до пуску у лютому 1944 р.;

г) приділити особливу увагу відновленню механічного та ливарного цехів з розрахунком пуску їх в експлуатацію у квітні 1944 р.

4. Заборонити радянським, партійним та військовим організаціям проводити мобілізацію робітників, ІТП та службовців, а також засобів матеріально-технічного постачання, зайнятих на відновленні Лисичанського азотнотукового заводу; зобов'язати голову Лисичанського райвиконкому (тов. Дмитришина) у грудні 1943 р. звільнити житлові будинки, що належать заводу, та службові приміщення, які займають інші організації та особи, не пов'язані із заводом.

5. Бюро обкому КП(б)У вважає відновлення Лисичанського азотнотукового заводу першорядним завданням військово-господарського значення і вимагає від партійних і радянських організацій району, директора Лисичанського азотнотукового заводу і секретаря парторганізації зосередити всю увагу на підготовчих роботах, створенні необхідних умов для створення необхідних умов для трудівників і домогтися якнайшвидшого відновлення заводу..

Секретар обкому КП(б)У А. Гайовий».

Наприкінці 1943 року аналогічні постанови Ворошиловградський обком приймав і щодо інших підприємств – «Донсоди»[3], заводу «Пролетар»[4] Рубіжанського хімічного комбінату[5] тощо. Ці постанови були схожими за змістом і навряд чи на щось істотно впливали. Принаймні у терміни, зазначені в цитованій постанові, нічого зроблено не було.

Так, завод силікатної цегли відновили лише 1946 року, а не 1944-го, як того вимагала постанова.

Більше того, вказана в ньому мета – відновити Лисичанський азотно-туковий комбінат – навряд чи була реалістичною.

Обладнання збудованих напередодні війни технологічних цехів було вивезено на схід країни у 1941 та 1943 роках. І не в одне місце, а в кілька. Десь воно було задіяне на нових підприємствах. Тому повернути його до Лисхімбуду не було жодної можливості. Не зупиняти ж для цього працюючі заводи? І довоєнне обладнання у Лисхімбуд не повертали.

Влітку 1942 року в селищі підривали корпуси комбінату, а вцілілі будівлі влітку 1943 активно використовували радянські війська для розміщення в них штабів і бойових позицій. І вони руйнувалися німецькою артилерією, яка стріляла з Лисичанська. На плані Сєвєродонецька 1950 року на майданчику хімкомбінату ці руїни ще вказувалися.

Жителів довоєнного Лисхімбуду – і будівельників, і хіміків – було евакуйовано до східних районів країни. Разом із їхніми підприємствами. За роки війни їхні сім'ї там прижилися, тож у Лисхімбуд повернулася зовсім невелика частина першобудівників. І виконувати постанову Ворошиловградського обкому 1943 року про відновлення Лисичанського АТК не було з чого і не було кому.

Єдине, що пов'язувало довоєнний Лисхімбуд з тим селищем, яке відроджували у повоєнні роки – вісім кварталів житлової забудови. Вона постраждала більше, ніж, наприклад, житловий сектор міста Рубіжне, але її досить швидко відновили. Ще за директорства Степана Садовського.

А за п'ять років після закінчення війни в Лисхімбуді побудували зовсім іншій завод – з обладнання, вивезеного з німецького міста Лойна (Leuna).

Будувати його починали військовополонені – угорці та німці. І лише з 1947 року селище почали активно заселяти майбутні сіверськодончани.

[1] Cities-95. Северодонецк. Часть 1. История Светлограда и площадь Победы. https://questrum.livejournal.com/339553.html

[2] https://docs.historyrussia.org/ru/nodes/314266

[3] https://docs.historyrussia.org/ru/nodes/314262

[4] https://docs.historyrussia.org/ru/nodes/314261

[5] https://docs.historyrussia.org/ru/nodes/314269