Розділ 23. Повернення Лисхімбуду до мирного життя

У вересні 1943 року Лисхімбуд став тиловим населеним пунктом. У селище почали повертатися деякі мешканці Лисхімбуду, які виїхали або були евакуйовані. Насамперед ті, яких у березні 1943 року евакуювали до Чабанівки та інших сіл Старобільського району. І відразу гостро постало питання житла, оскільки наставала зима. А багато будинків і бараків було зруйновані або пошкоджені, в них не можна було жити. Під тимчасове житло почали пристосовувати підвали будинків, що вціліли.

Вапно, необхідне для ремонту будівель, брали зі старої гасильної ями. Цеглу й інші матеріали для ремонту видобували, розбираючи руїни.

У селищі не було транспорту, окрім чотирьох коней. І привозити з Лисичанська продукти харчування доводилося найчастіше тачками, вручну. Але продуктів теж не вистачало.

Всю зиму 1943/1944 року у селищі не було електрики.

Але позитивні зміни також були. У 1943 році директором комбінату був призначений П. Г. Будиновський, який уже обіймав цю посаду до війни. До селища почали надходити будматеріали. Ремонтувалися соціальні об'єкти – вже у 1943 році відновила роботу лисхімбудівська школа. У її будівлі було відремонтовано один клас, який прийняв 17 учнів.

У лютому 1944 р. наказом Головного управління трудових ресурсів №527-С на базі Лисичанського азотно-тукового комбінату було відкрито школу фабрично-заводського навчання (ФЗН) №43, де діти війни отримували будівельні спеціальності. Це була перша в історії Лисхімбуду установа професійно-технічного навчання.

У жовтні 1944 року перші 164 випускники ФЗВ прийшли на будівельні майданчики міста. Це були штукатури, муляри, теслярі, столяри, покрівельники. У жовтні 1944 року у ФЗВ було зараховано вже 350 учнів.

Восени 1944 року в Лісхімбуді на базі тресту «Донбасхімпромбуд» та Донецького монтажного управління було створено будівельне управління та монтажну ділянку.

У березні 1943 року залізничники та місцеві жителі відновили залізничну гілку Рубіжне-Сватове[1]. А з першого грудня 1943 року по ній уже курсував пасажирський поїзд Дебальцеве-Куп'янськ через Попасну, Лисичанськ, Рубіжне та Сватове[2].

Залізниця мала важливе значення для людей навіть в умовах війни, підтвердженням цього була історія з життя родини автора. Мій дід і три його старші сини у 1943 році були на фронті, а бабуся з сестрою та молодшим сином 1926 року народження сім місяців окупації залишалися у Кремінній. Настала весна 1943 року і Кремінна, як і Лисхімбуд, опинилася на лінії фронту. Почалися обстріли. Та й за молодшого сина було страшно. І бабуся вирішила тимчасово виїхати до своїх рідних до Рязанської області. Але пасажирські потяги не ходили. І дорогу у 800 кілометрів вони подужали пішки - йшли вздовж залізниці.

Вже звідти, з Рязанщини, був призваний до армії молодший її син, ще один дядько автора, Свєтіков Іван Іванович. Він також був ветераном війни. А вона повернулася до Кремінної вже потягом. Чекати на всіх своїх чоловіків додому. Вона була щасливою людиною: усі п'ятеро, і чоловік, і четверо синів залишилися живими. Один, щоправда, повернувся інвалідом – з перебитою кулею рукою.

[1] https://cyberleninka.ru/article/n/vosstanovlenie-zheleznyh-dorog-vostoka-ukrainy-i-yuga-rossii-v-period-velikoy-otechestvennoy-voyny-1943-1945-gg/viewer

[2] https://docs.historyrussia.org/ru/nodes/276831