Розділ 20. Трагедія на привільнянському плацдармі

У березні до складу 18-го корпусу (з 25 квітня 1943 - 34-й гвардійський стрілецький корпус) була передана 78-а стрілецька дивізія, позиції якої знаходилися на правому фланзі 59-ї дивізії. На початку травня вона утримувала фронт на лівому березі Сіверського Дінця від Шипилівки до залізничного мосту між Рубіжним і Пролетарськом. І плацдарм на правому березі річки в районі селища Привілля. Це було єдине місце у регіоні Лисичанська, де у березні 1943 року німецькі війська за підсумками контрнаступу не вийшли на правий берег річки.

Командир 78-ї дивізії полковник М. М. Михайлов запропонував план операції із захоплення селища Привілля, яке схвалив командувач 3-ї армії генерал Лелюшенко. Місце для форсування Сіверського Дінця тут дійсно було зручним, воно з трьох сторін обмежується руслом річки, яке утворює тут  звернену на північ глибоку петлю. Тож артилерія РККА була б розташована з трьох сторін плацдарму[1]. До того ж, правий берег тут не такий високий, як в інших місцях.

Здолати річку пропонувалося вночі, без артилерійської підготовки.

Операція була локальною, не пов'язаною з іншими діями РСЧА. І врешті вона не принесла жодних значних результатів. Але на цьому плацдармі, на думку сєверодонецького історика М. І. Моісеєнка, у перерахунку на один квадратний кілометр території загинуло більше червоноармійців, ніж у Сталінграді – 15 тисяч[2]. Це число, ймовірно, сильно перебільшено, але бої на Привільнянському плацдармі справді були найкривавішою битвою з усіх, що сталися на території Луганської області.

5 травня 1943 року, о 3:20 на правий берег на човнах та підручних засобах переправилися штурмові загони 59-ї гвардійської та 78-ї стрілецької дивізій.

Інженерний батальйон спорудив переправу через річку та усував її пошкодження, зазнаючи великих втрат – загинули комбат, його заступник та помічник, командир роти. За 5 днів роботи на переправі в строю інженерного батальйону залишилося 30 солдатів та офіцерів.

8 травня на плацдармі тривали зустрічні бої, їх вели 176-й та 179-й стрілецькі полки 59 стрілецької дивізії, які займали околиці Привілля.

9 травня 1943 року до плацдарму підійшли чотири свіжі інженерні батальйони, які побудували мости для танків. Вночі 78-а стрілецька дивізія переправилася на правий берег і просунула фронт на 400-500 метрів.

У боях брали участь штрафні роти, а для підриву німецької бронетехніки використовували спеціально підготовлених собак-камікадзе[3].

Німці утримували частину Привілля, вони обстрілювали підрозділи червоноармійців, які закріпилися на плацдармі, з артилерії, бомбардували їх авіацією. 13 та 19 травня противник здійснив масовані контратаки. На плацдармі за противника боролися бійці так званого «Туркестанського легіону - військові частини, сформовані німцями з військовополонених тюркської національності.

Штаб 34-го корпусу розміщувався в районі плацдарму. 21 травня, під час контратаки противника, осколком снаряда було поранено командира корпусу генерал-майора Г. В. Мухіна. 26 травня він помер у госпіталі в Москві[4].

23 травня було видано наказ командувача військами Південно-Західного фронту Малиновського про розширення та закріплення Привільнянського плацдарму[5]. Наказувалося 59-й і 78-й стрілецьким дивізіям і 243-му окремому танковому полку опанувати на Привільнянському плацдармі селищем 1 Травня. Після чого для оборони плацдарму мала залишитися 78-а дивізія зі штрафними полками, а 59-ю дивізію потрібно було вивести в резерв.

Таким чином, жодних реальних оперативних завдань перед військами, які перебували на плацдармі, більше не ставилося. Не використовувався цей плацдарм ні під час Ізюмсько-Барвінківської операції, що розпочалася 17 липня, ні під час боїв за звільнення Лисичанська 2 вересня 1943 року.

Щоправда, 25 липня, 458 та 453-й полки з двома штрафними батальйонами ще раз переходили на плацдармі у наступ, але були зупинені артилерійським та мінометним вогнем.

У нижній частині міста Привілля є пам'ятний знак «Зірка»[6], споруджений на згадку про воїнів 59-ї гвардійської стрілецької дивізії. За кілька днів на цьому місці загинуло понад тисячу людей, які і були поховані у цій братській могилі.

Близько 3000 червоноармійців - учасників боїв на Привільнянському плацдармі - поховані у братських могилах на лівому березі Сіверського Дінця: у Кремінній, Старій Краснянці, Рубіжному.

Однак точна кількість загиблих тут невідома.

У боях на Привільнянському плацдармі була ще одна трагічна обставина, яка з певних причин не висвітлювалася в літературі. Захоплення німцями території Луганської області влітку 1942 року сталося стрімко, у містах та селах залишилося багато чоловіків, які за віком підлягали мобілізації. За місяці окупації їхня кількість зросла за рахунок тих юнаків, які досягли 17-річного віку. Після звільнення території Луганської області цих чоловіків масово мобілізували та без особливої підготовки кидали у бій. Іноді – без обмундирування та з мінімумом зброї.

Робилося це в порядку, встановленому Наказом СВГ № 089 від 09 лютого 1942 року «Про призив до Червоної армії громадян, які проживають на територіях, що звільняються від окупації»[7].

Як приклад можна навести історію героя Радянського Союзу Василя Михайловича Федоренка, який проживав після війни в Сєвєродонецьку. Згідно з обліковими документами, він 18-річним юнаком був призваний на службу Лисичанським райвійськкоматом 6 лютого. Але Лисичанська було звільнено лише 6 лютого - не було цього дня у Лисичанську військкомату. Натомість уже 23 лютого 1943 року Федоренко воював у складі 60-ї дивізії.

У лютому 1943 року в 78-й дивізії в строю залишалося 1264 бійці, а вже в березні за рахунок мобілізованих з Луганської області чисельність дивізії зросла до 5 тисяч осіб[8]. Багато з цих мобілізованих, але не навчених та погано озброєних мешканців Луганщини, загинули на Привільнянському плацдармі.

Бабуся автора, П. А. Светикова, згадувала, що велика група мешканок Кремінної у військові та перші повоєнні роки їздили до 5-ї роти (так тоді часто називали селище Привілья в народі) – згадувати своїх синів на місці їхньої загибелі.