Розділ 18. Березень 1943: повторне захоплення німцями Лисичанська. Життя у Лисхімбуді на лінії фронту

Згідно з планом операції «Скачок» радянські війська вже 5 лютого мали вийти до міст Сталіно (Донецьк) та Маріуполь. Але цього дня ще не був зайнятий Лисичанськ, а між Лисичанськом та Артемівськом (Бахмутом) у німців були добре обладнані позиції, які вони займали кілька місяців у 1942 році.

13 лютого 1943 року відновився наступ РСЧА у напрямку Артемівська (Бахмута), в результаті якого було зайняте село Берестове. Але це було найбільшим видаленням фронту від Лисичанська під час операції «Скачок».

Після звільнення Лисичанська 41-а гвардійська стрілецька дивізія (яка звільняла Лисхімбуд) була передана з 1-ї до 6-ї армії, на напрям головного удару. Вже 18 лютого ця дивізія звільнила Синельникове. Інші з'єднання армії зайняли Павлоград та Красноармійськ (Покровськ).

Генштаб РСЧА та командувач Південно-Західного фронту Микола Ватутін переоцінили свої сили та недооцінили сили противника. Військ для дій на такому великому фронті було недостатньо, комунікації були розтягнуті, підрозділи зазнали великих втрат. А німці ввели у бій резерви. З 21 лютого 1943 року стратегічна ініціатива перейшла до них. На різних ділянках фронту кілька стрілецьких дивізій та танкових корпусів Південно-Західного фронту потрапили до «котлів», з яких виходили з великими втратами.

В оточенні під Синельниковим загинула більша частина 41-ї гвардійської стрілецької дивізії, що звільняла Лисхімбуд[1]. Загинули там і комдив Микола Іванов, і більшість командного складу дивізії. А ось командир 122-го полку Степан Гурін, який разом з іншими командирами дивізії вважався зниклим безвісти, вцілів. І воював до кінця війни. Але чергових звань йому більше не надавали - він так і залишився підполковником.

В оточенні між Краматорськом та Добропіллям загинула значна частина іншої військової частини, що звільняла Лисхімбуд – 110-ї танкової бригаду. І її командир Федір Каплюченко.

Погіршилася ситуація і на лисичанському напрямі, де діяв 18-й стрілецький корпус. Проти нього, на фронті Миколаївка, Білогорівка, Камишеваха, Горське, Жолобок оборонялися війська німецьких 27-ї та 19-ї танкових дивізій, 27-й латвійський батальйон, батальйон особливого призначення[2].

Хоча 24 лютого 18-й стрілецький корпус лівим флангом опанував Камишевахою, але у цей день великі колони противника зосереджувалися у районі Костянтинівки-Артемівська[3].

27 лютого Микола Ватутін наказав командувачу 3-ї гвардійської армії ущільнити оборону на рубіжі Слов'янськ-Кримське, для чого не пізніше 4 березня вивести 3 стрілецькі дивізії. Особливу увагу пропонувалося звернути на напрям Артемівськ, Лисичанськ, станція ім. Кагановича (Попасна).[4]

28 лютого він наказав 18-му стрілецькому корпусу (командир генерал-майор Герасим Васильович Мухін) трьома дивізіями зайняти лінію оборони по лівому березі Сіверського Дінця на рубежі Білогорівка-Лисичанськ, ще одна дивізія корпусу мала перебувати в резерві.

Війська Мухіна рухалися зимовим бездоріжжям з боку Ворошиловграда (Луганська) лівим берегом Сіверського Дінця. Приблизно там, де у липні 1942 року відступала 230-а стрілецька дивізія, але у зворотний бік. Дорога зайняла кілька днів. Першою на рубіж оборони вийшла 59-а гвардійська стрілецька дивізія (комдив Карамишев Георгій Петрович) -наприкінці 3 березня 1943 року до хутору Павлоград вийшов авангард 183-го гвардійського стрілецького полку. Він зайняв оборону на лівому березі Сіверського Дінця.

Того ж дня, 3 березня 1943 року, німецькі війська знову захопили Лисичанськ.

4 березня в донесенні командувача Південно-Західного фронту повідомлялося, що війська фронту відбивають спроби противника форсувати Сіверський Донець і ведуть бої на рубежі Дронівка, Краснянка, Рубіжна, залізничний міст (2 км на північ від Пролетарська), Синецький, озеро Клішня, Тошківка, Кримська, Сокільники, Слов'яносербськ[5].

Для жителів Лисхімбуду життя в окупації змінилося на життя на лінії фронту - селище на 7 місяців стало зоною бойових дій. Його регулярно обстрілювали з артилерії та піддавали бомбових ударів.

Селищна рада організувала евакуацію мешканців у Чабанівку та в інші села Старобільського району, обезлюдили хутори Павлоград та Синецький, масово виїхали (пішли) жителі з Новосиротиного. Деякі місцеві жителі селилися у лісах у землянках та куренях.

У 1943 році найважливішою людиною в Лисхімбуді був Степан Петрович Агафонов. Він народився в Борівському і був одним із першобудівників Сіверськодонецька – почав працювати в Лисхімбуді у 1933 році. У 1941 був парторгом комбінату, саме він відкривав мітинг жителів Лисхімбуду, скликаний 22 червня 1941 у зв'язку з початком війни. Під час евакуації працював на Чорноріченському хімічному заводі.

У лютому 1943 року, після звільнення Лисхімбуду, С. П. Агафонов був направлений на Лисичанський азотно-туковий комбінат як уповноважений Наркомхімпрому, він виконував обов'язки директора АТК до повторного призначення на цю посаду П. Г. Будиновського. Основне завдання, яке поставили перед Степаном Агафоновим – відправити на схід обладнання, яке ще залишалося на промисловому майданчику. Вікно можливостей для цього відкрилося в лютому, коли залізничники та місцеві жителі відремонтували ділянку залізниці Рубіжне-Сватове завдовжки 60 кілометрів. Трохи раніше, 18 лютого 1943 року, було відкрито рух залізничною гілкою Куп'янськ-Валуйки.

С. П. Агафонов розповідав: «Вдень ми ховалися у підвалах. Я жив у підвалі будинку №12 на вул. Жовтневої (Юності), там була і контора. На роботу виходили лише вночі, коли німцям не було видно з лисичанських висот, що робиться у Лисхімбуді. Іншу ніч розгорялася така перестрілка, що моторошно ставало, але робота таки не припинялася. Навантажені вагони паровоз тихо виводив на станцію Володине чи Кремінне, а звідти вони вирушали далі. Незважаючи на величезні труднощі, все ж таки обладнання було вивезено. На виконання цього завдання знадобилося три місяці небезпечної роботи».

Бригади, сформовані Агафоновим, займалися, також, пристосуванням частково зруйнованих будинків під житло. І ремонтом житла.