Розділ 16. Вони звільняли Лисхімбуд: Степан Гурін

Відкрита інформація про довоєнні та післявоєнні роки біографії Степана Павловича Гуріна дуже обмежена. Навіть інформація, що стосується воєнних років, є досить фрагментарною. Так, на сервісі https://pamyat-naroda.ru/ більша частина документів, що його стосуються, відсутня, є тільки посилання на архіви. І складно розібратися з дивностями в його біографії. Наприклад, чому людина, яка воювала і отримала чимало нагород, при цьому 10 років не представлялася до чергового звання?

Окремі та уривкові відомості біографії Гуріна слали відомі завдяки його правнуку – Миколі Ведернікову[1].

Народився Степан Павлович Гурін у Києві 12 листопада 1907 року. У РСЧА вступив добровольцем 15 жовтня 1922 року, коли йому було 15 років[2].

1927 року Гурін був курсантом старшого курсу Української військово-підготовчої школи у Полтаві. Це все, що відомо про перші 20 років його військової служби.

На початку 1942 року майор Гурін був начальником парашутно-десантної служби. Ймовірно, аеродрому Внуково. Куди на початку грудня 1941 року перевели сформований в Самарській області 10-й повітряно-десантний корпус. Через час Степан Гурін отримав призначення на посаду командира 1-го батальйону 23-ї повітрянодесантної бригади цього з'єднання. І вже у травні бригада у повному складі була десантована у тил противника.

На початку лютого 1942 року в районі міста Дорогобуж до оточення потрапив 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Бєлова, який наступні 5 місяців продовжував бойові дії в тилу противника. 24 травня, коли німці почали наступ на позиції кавалеристів, командування РСЧА прийняло рішення про прорив залишків корпусу у напрямку до міста Кіров Калузької області. Для забезпечення цієї операції в період з 29 травня до 3 червня 1942 року в район Дорогобужу було десантовано бійців 23-ї повітряно-десантної бригади.

Вранці 30 травня Степан Гурін із секретним пакетом прибув на хутір Мала Хатунь до штабу генерал-лейтенанта Бєлова. А 4 червня він мав «бойове хрещення»: 23-а повітряно-десантна бригада в районі сіл Гаврюково-Волочок прикривала з півночі відхід кавалеристів. І першим вступив у бій батальйон Степана Гуріна[3].

Потім почався 200 км рейд тилами супротивника в авангарді підрозділів 4-го повітряно-десантного корпусу, з яким з оточення виходила кавалерійська дивізія та багато біженців. Кульмінацією операції став прорив бригадою лінії оборони німецьких військ на Варшавському шосе. Що й дозволило всій колоні вийти з оточення. І в авангарді знову був батальйон Гуріна.

Ця бойова епопея докладно описана у книгах А. А. Ярошенко[4],[5], у яких дії комбата 1-го батальйону оцінюються дуже позитивно. Ярошенко написав про нього, як про впевненого в собі і холоднокровного командира. У книзі описаний такий випадок: під час останнього перед виходом із оточення бою 1-й батальйон заліг через сильний мінометний вогонь. І комбат підвівся і особисто повів за собою бійців в атаку на траншею супротивника.

Високою була оцінка особистого внеску комбата з боку командування – 18 липня 1942 року майора було нагороджено Орденом Леніна. У нагородному листі[6] вказувалося (переклад О.С.): «Майор Гурін С. П. зі своїм батальйоном 4.06.42 року отримав завдання обороняти рубіж на захід від села. Гаврюкове. Протягом 3-х діб батальйон утримував вказаний йому рубіж, завдаючи атакуючим частинам противника силою до пів-полку з танками, великі втрати. У цьому бою батальйон тов. Гуріна винищив до 700 німецьких солдатів та знищив 6 німецьких танків.

5.06.42 року батальйон т.д. Гуріна був оточений фашистами. Виконуючи наказ тов. Гурін продовжував вести бої із противником в оточенні. На кінець 5.06.42 р. тов. Гурін отримав наказ вийти на новий оборонний рубіж.

Вихід із оточення тов. Гурін зумів зробити в зразковому порядку, вводячи противника в оману.

Під час прориву Варшавського шосе в ніч з 15 на 16.06.42 року батальйон тов. Гуріна, будучи в ударній групі, зумівши блокувати, а потім знищити низку вогневих точок супротивника, тов. Гурін першим із усіх зробив прорив Варшавського шосе на своїй ділянці.

У цей прорив і проходили війська 4 ВДК.

У ніч із 23 на 24.6.42 року у прориві останнього оборонного рубіжу противника у районі зах. Кірова, батальйон тов. Гуріна штурмом і захопленням потужного вузла опору противника, забезпечив успіх бою та вихід частин 4 ВДК з оточення.

Незважаючи на те, що батальйон тов. Гуріна та сам тов. Гурін провів найбільше напружених боїв із противником, у його батальйоні зберіглося близько 50% всієї живої сили, здатної виконувати всі поставлені перед ним бойові завдання».

Незабаром після виходу з оточення десантники стали піхотинцями. Згідно директиві заступника НКО[7] 10-й повітряно-десантний корпус з 3 по 7 серпня 1942 року був переформований на 41-у гвардійську стрілецьку дивізію[8]. Повітряно-десантні бригади, що входили в корпус, були переформовані в гвардійські стрілецькі полки, а в дивізії був створений окремий навчальний стрілецький батальйон, який очолив майор С. П. Гурін.

5 серпня 1942 дивізія була включена до складу 1-ї гвардійської армії, і спрямована у бік Сталінграда.

З 4 по 11 вересня нова дивізія за підтримкою 7-го танкового корпусу пішла в наступ у районі радгоспу Опитне поле, що на північний захід від Сталінграду. Вона намагалась з'єднатися з частинами 62-ї армії, яка захищала це місто. Проте наступ не вдалося: дивізія просунулась на кілька кілометрів та зазнала великих втрат. Так, у 122-му гвардійському стрілецькому полку тоді залишилося 40 бійців. Окремий навчальний стрілецький батальйон Степана Гуріна у цих боях втрат не зазнав[9].

22 грудня 1942 року вже гвардії підполковника Степана Гуріна було нагороджено медаллю «За оборону Сталінграда».

16 грудня 1942 року 41-а гвардійська стрілецька дивізія, отримавши поповнення, прибула на Південно-Західний фронт.

3 січня 1943 року було поранено командира 122-го гвардійського стрілецького полку П. В. Дмитрієва, і 15 січня цю військову частину очолив підполковник С. П. Гурін.