Розділ 14. Січень 1943 року: танковий взвод, який загинув на вулиці Танкістів

В історії іноді трапляється, що знаковими стають події, які не призвели до позитивних результатів. Більше того, які для учасників стали трагічними. Такою подією в історії Сіверськодонецька є прорив до Лисхімбуду танкового взводу 110-ї танкової бригади, що стався вдень 31 січня 1943 року.

Три танки в'їхали в селище з боку парку після першої годині дня, вони рушили нинішньою вулицею Танкістів у бік нинішнього бульвару Дружби Народів. І потрапили під вогонь артилерії – німці створили у Лисхімбуді лінію оборони, яка включала замасковані гармати та танки.

Перший радянський танк було підбито на початку вулиці Танкистів, біля першого будинку. Тоді вулиці селища ще не мали назв і це був будинок №20. Підбитий танк стояв тут до 1945 року, його 1944 року сфотографував Ілля Барський[1] (фотографія на малюнку праворуч).

Ось як описував те, що відбувалося очевидець - старожил Сєвєродонецька Костянтин Корнійович Куценко[2] (орігінал російською, переклад українською О.С.): «О другій годині дня перший танк був підбитий і загорівся поблизу будинку № 20. Інші два танки відійшли на протилежний бік вулиці. Німці забігли до наших квартир і кинули у вікно гранати, пов'язані по 5 штук. Два танки продовжували рухатися у бік вулиці Леніна. Головний танк раптом спалахнув, з нього снарядом збило вежу, а другий дійшов до підстанції, але там ще до війни була вирита широка і глибока траншея для прокладання трубопроводів. Тут танк, не дійшовши вул. Леніна, розвернувся і пішов назад. Два наші танкісти з підбитої машини втекли від небезпечного місця, але обидва раптом упали, вбиті ворожими кулями. До них підбігли німці, розірвали на них комбінезони, взяли документи, зірвали ордени. Третій танк втік у парку. У нього стріляв ворожий танк, який виповз із укриття за школою».

Сергій Каленюк вважав, що і третій танк був підбитий[3]. І він нібито простояв біля пологового будинку (в якому згодом розташовувався наркодиспансер) до 1949 року. Коли його порізали на брухт.

Таку інформацію Сергій Каленюк почерпнув, ймовірно, з книги Семена Чернова «Мій тернистий шлях», що вийшла друком у 2008 році[4]. Або з усних оповідань Чернова – Каленюк допомагав йому у підготовці книги до видання. Раніше відомості про те, що був третій підбитий танк, не зустрічалися. Але було відомо, що по ньому стріляв німецький танк, який виїхав з-за будівлі школи, і що він зник у парку. На меморіальній дошці, встановленій на будинку, біля якого був підбитий перший танк, йшлося про два загиблі екіпажі. А у журналі бойових дій 18-го танкового корпусу повідомлялося про те, що в бою 31 січня 110-та танкова бригада втратила два, а не три танки.

Не було й публікацій про те, що підбитий радянський танк простояв у селищі Лисхімбуд до 1949 року. Що дивно.

Щодо танкістів, то за спогадами К. К. Куценка два члени екіпажу першої машини вискочили і намагалися втекти, але були застрелені німецькими піхотинцями. Третій танкіст нібито вцілів[5]. А четвертий? Адже екіпаж танка Т-34 складався з чотирьох танкістів.

Якщо інформація про одного, хто врятувався, відповідає дійсності, то в цьому бою загинули 7 танкістів.

У статті «Танки в Сєверодонецьку»[6] Сергій Каленюк опублікував перелік із 17 прізвищ воїнів, похованих у братській могилі на Меморіалі слави – танкістів: Багалієв Ізраїл, Вакула Нестор Олексійович, Гамзюк Карп Тихонович, Георгобіані Костянтин Абібович, Горбашов Іван Олексійович, Єпіхін Віталій, Жанислаєв Апкем, Зайцев Микола Іванович, Козаков Михайло Андрійович, Колючков Ісаак Якубович, Неустроєв Михайло Олександрович, Провоторов Михайло Мінаєвич, Соколовський Іван Львович, Ткачов Сергій Кузьмич, Торгашов Леонід Андрійович, Храмов Філіп Максимович, Цукерман Ісаак Давидович.

Про більшість із перелічених вище воїнів є інформація на сервісі «Пам'ять народу». І вони дійсно є бійцями 110-ї танкової бригади. Але не всі вони були танкістами - частина була мотострілками.

Загиблих 31 січня танкістів поховали за будівлею школи, потім до їхньої братської могили переносили рештки інших загиблих червоноармійців.

1948 року на цьому місці встановили пам'ятник – перший серед інших нинішніх об'єктів Меморіалу слави.

У Сєвєродонецьку поширена думка, що командував цим танковим взводом лейтенант Костянтин Абібович Георгобіані. І що сам він загинув у цьому бою[7][8][9]. Керівник сєвєродонецьких пошукачів Сергій Яцина зустрічався із сестрою Костянтина Георгобіані та отримав від неї в подарунок фотографію лейтенанта[10]. Яка потім зберігалася у музеї трудової слави «Азоту». Історія з героїчною смертю Костянтина Георгобіані використовувалася у школі №6 під час уроків патріотичного виховання[11]. Тож прізвище Георгобіані у Сєвєродонецьку було дуже відомим.

Настільки відомою, що деякі автори писали про нього як про командира 110-ї танкової бригади[12][13][14]. Це не так, командиром бригади, що звільняла Лисхімбуд, був підполковник Ф. К. Каплюченко[15].

При глибшому ознайомленні з біографією Георгобіані можна дійти висновку, що його особиста участь у рейді трьох танків - черговий міф військової історії Лисхімбуду.

Костянтин Абібович Георгобіані народився 20 серпня 1923 року у станиці Тимошевська Краснодарського краю – про це свідчить фотокопія його паспорта, наведена у публікаці[16]ї. Пізніше його родина проживала у Геленджику, що на вулиці Островського. Звідки К. А. Георгобіані у липні 1941 був направлений Геленжицьким райвійськкоматом на навчання до 1-го Краснодарського військового піхотного училища. Яке він закінчив 19 лютого 1942, з отриманням звання лейтенанта. Тож він піхотинець, а не танкіст – у Краснодарі ніколи не було танкового училища.

Згідно з архівними документами, К. А. Георгобіані у листопаді 1942 року служив у 116-му запасному піхотному полку 26-ї запасної стрілецької бригади[17].

З листопада 1942 року гвардії лейтенант Георгобіані перебував у складі 110-ї танкової бригади 18-го танкового корпусу. 31 січня 1943 року він був командиром роти мотострілецького батальйону 110-ї гвардійської танкової бригади[18]. Можливо, командиром розвід роти.