Розділ 13. Січень 1943 року: звільнення Лисхімбуду

20 січня 1943 року Ставка ВГК затвердила план наступальної операції Південно-Західного фронту, розроблений під керівництвом М. Ф. Ватутіна. Її метою було звільнити Донбас, вийти до Азовського моря в районі Маріуполя, оточити та спільно з військами Південного фронту знищити німецьку групу армій «Дон». Операція одержала назву «Скачок».

До складу Південно-Західного фронту входили 1-а, 3-я та 6-та гвардійські армії, 5-а танкова армія, 17-а повітряна армія, рухома група Попова, що включала 4 танкові корпуси та інші частини. Всього 29 стрілецьких дивізій, 9 танкових корпусів, механізований та кавалерійський корпуси, 3 танкові бригади та танковий полк.

Протистояли радянським військам німецька 1-а танкова армія та оперативна група «Холід», разом вони налічували 14 дивізій, з яких 7 танкових[1].

Згідно з планом операції[2], наступ мав розпочатися з рубежу Старобільська 26-27 січня. Вийти до річки Сіверський Донець війська мали протягом 1 дня, у районі Краматорська, Костянтинівки, Дебальцеве бути на третій день, у районі Сталіно (Донецька), Макіївки – на четвертий день, Волновахи – на 5-й день, у Маріуполі – на 7-й день.

Реальні досягнення виявилися значно скромнішими за передбачені в плані операції. Після початкових успіхів війська фронту були розбиті і залишили більшу частину зайнятих з початку операції територій. У тому числі – Лисичанськ. Але під контролем лишився перший звільнений обласний центр України – Ворошиловград (Луганськ). І операцію «Скачок» найчастіше називають Ворошиловградською наступальною операцією.

На малюнку нижче фрагмент карти наступу радянських військ в Україні, січень – березень 1943 року[3].

26 січня 1943 року командувач 1-ї гвардійської армії Кузнєцов доповів командувачу Південно-Західного фронту Ватутіну план дій армії в операції «Скачок»[4]. Діючи в центрі фронту, планувалося силами 4-го гвардійського стрілецького корпусу завдати удару у напрямку Лисичанськ, Артемівськ, Слов'янськ, Барвінкове. З виходом до Лисичанська протягом першого дня, до Артемівська – третього, до Слов'янська – шостого.

Наступ 4-го стрілецького корпусу, що входив до складу армії, в напрямку Лисичанська розпочався зі старобільського рубіжу (Старібельськ був звільнений 23 січня 1943 року). Але одразу виникла затримка – через наполегливу оборону німців у селі Нова Астрахань.

27 січня 1943 року до цього села увійшов батальйон німецької піхоти та два танки. Наступного дня 41-а стрілецька дивізія, що входила до складу 4-го корпусу РККА, атакувала їх позиції в селі[5]. За планом операції, до ранку 30 січня дивізія мала вийти в район Білогорівка-Пролетарськ-Привілля. Але німці вперто оборонялися, і для взяття села знадобилося багато крові та багато часу – бої тут тривали до 30 січня 1943 року.

30 січня командувач Південно-Західним фронтом повідомив ставку, що 1-а гвардійська армія протягом дня продовжувала наступати, блокуючи Нову Астрахань, у цей день вона оволоділа населеними пунктами Бунчужне, Піщане та Житлівка[6].

Цього ж дня, 124-й гвардійський стрілецький полк, блокувавши залишки німецького підрозділу в Новій Астрахані, вже вів бої з дрібними групами супротивника на південний захід від села Боровеньки.

31 січня підрозділи 41-ї гвардійської стрілецької дивізії та 18-ї танкового корпусу вийшли до міста Рубіжне та до селища Лисхімбуд, протистояли їм підрозділи 19-ї та 27-ї танкових дивізій противника.

До складу 18-го танкового корпусу (командир генерал-майор Б. С. Бахаров) входили 110-а, 170-а та 181-а танкові бригади, 32-а мотострілецька бригада, 1-й окремий бронеавтомобільний розвідувальний батальйон[7]. У корпусі було 98 танків Т-34 і 63 танки Т-70[8].

До складу 41-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир генерал-майор М. П. Іванов) входили 122-й, 124-й і 126-й гвардійські стрілецькі полки, 89-й гвардійський артилерійський полк, 44-й гвардійський рота, 44-й гвардійський саперний батальйон, 174-й гвардійський окремий батальйон зв'язку, 514-й медико-санітарний батальйон, 43-а гвардійська окрема рота хімзахисту, 601 автотранспортна рота, інші підрозділи[9].

За даними журналу бойових дій 18-го танкового корпусу[10], 30 січня о 20 годині 110-та танкова бригада зайняла позиції в Замулівці, в бригаді було 8 справних танків Т-34 і 8 справних танків Т-70. Тут же розміщувалася 32-а мотострілецька бригада, яка мала наступати у напрямку Воєводівки. 170-а танкова бригада розмістилася в Олександрівці, 181-а – у Шульгінці. Бригадам наказувалося до кінця дня 31 січня опанувати Пролетарськом та Лисичанськом.

Записи за 31 січня цього журналу, що стосуються Лисхімбуду та Новосиротиного, у публікаціях сєверодонецьких краєзнавців проігноровано. Чому? Викладемо суть цих записів.

З ранку 31 січня почалися бої на фронті Лісова Дача - Новосиротине, але німці завзято чинили опір. Розвідка 41-ї дивізії вийшла до хутора Павлоград, але була виявлена німцями та знищена. Мотострілковий батальйон 110-ї танкової бригади вів бої на північній околиці села Новосиротине[11].

О 16 годині бійці 2-ї роти чисельністю 32 осіби у супроводі танкового взводу увірвалися на північну околицю Новосиротине, але потрапили під гарматно-мінометний обстріл. Втративши половину бійців і 2 танки, рота відступила на узлісся за 300 метрів на північ від Новосиротино. У цей час 1-а рота та рота автоматників оволоділи східною околицею Новосиротине, де були зупинені противником.

Тільки з підходом бійців 122-го стрілецького полку о 20 годині Новосиротине було зайнято.

Інформація, наведена в журналі бойових дій 18-го танкового корпусу, суперечить відомостям інших джерел, що Новосиротине було звільнено лише в ніч із 31 січня на 1 лютого. А 31 січня бої точилися у Лісхімбуді.

Ця суперечність усувається, якщо припустити, що 31 січня штабістами 18-го танкового корпусу було допущено помилку – Лисхімбуд був вказаний у журналі під назвою Новоросиротино. Причини такої помилки зрозумілі: на картах того часу селища під назвою Лисхімбуд не було. Квартали селища на карту були нанесені, назва - ні. На карті РСЧА 1943 року[12] (праворуч наведено її фрагмент) поруч із кварталами селища є назва Новосиротине.