Розділ 12. Лариса Борисівна Полницька-партизанська радистка з села Спірне

Лариса Борисівна Полницька прожила у Сіверськодонецьку останні 33 роки свого життя. У цей час вона була членом міської ради ветеранів, вела активну громадську роботу. І ділилася спогадами про свою партизанську молодість.

Але її історія є важливою для сучасників ще з однієї причини. Вона спонукає критично ставитись до літературного штампу, що партизанська війна на окупованих територіях начебто була стихійним опором народу окупантам. Найчастіше партизанська війна була особливою формою бойових дій, які вели спеціально підготовлені люди, якими керували з «великої землі».

Лариса Борисівна Полницька народилася 10 квітня 1924 року в селі Спірне Лисичанського району у родині керівника місцевого радгоспу. Школи у Спірному не було, і вчилася Лариса у Лисичанську. Десятий клас школи №2 закінчувала, коли фронт уже був у її рідному селі, 1942 року. Комсорг школи, вчитель географії і майбутній учасник лисичанського підпілля Надія Бєлова доручила Полницькій вести облік учнів-комсомольців, брати участь у формуванні бригад допомоги фронту[1]. Допомогла їй стати комсомольським ватажком.

Під керівництвом Бєлової старшокласниці допомагали у догляді за пораненими у шпиталі, влаштували самодіяльний концерт для бійців.

Після закінчення школи Л. Б. Полницька пройшла курси комсомольських пропагандистів при ЦК ЛКСМ України у Ворошиловграді (Луганську). З 21 серпня 1942 року по березень 1943 року вона навчалася у спецшколі Українського штабу партизанського руху, яку на той час перенесли з Ворошиловграда (Луганська) до Саратова. Вивчилася на партизанського радиста.

З 23 березня 1943 року по 3 травня 1944 року була радисткою у партизанському загоні «За свободу слов'ян», який діяв спочатку у Білорусії, а потім – у Західній Україні.

З 3 травня по 25 жовтня 1944 року перебувала у резерві Українського штабу партизанського руху.

8 серпня 1944 року Лариса Полницька у складі групи з 13 осіб вилетіла з київського аеропорту та спустилася парашутом на території Угорщини, поблизу кордону зі Словаччиною[2]. Завданням партизанів було підготувати майданчик для прийняття радянського десанту. У групі були 8 угорців, командиром був також угорець на прізвище Сепі.

Але висадка була невдалою. Троє угорців приземлились у центрі села та виявили себе та групу. Місцеві жандарми наздогнали її та частково знищили. У вцілілій частині загону ніхто не знав угорської мови, тому вирішили перейти на територію Словаччини - словацька мова більш зрозуміла російськомовною.

Оскільки командири групи загинули, то Ларисі довелося взяти командування на себе. А 27 жовтня 1944 року група приєдналася до партизанського загону імені Калініна, який під командуванням В. Колодяжного брав участь у Словацькому народному повстанні.

До Києва Лариса Полницька повернулася 10 лютого 1945 року[3].

30 січня 1945 року Л. Б. Полницьку нагородили медаллю «Партизану Вітчизняної війни» І ступеня.

20 лютого 1945 року вона отримала орден Червоної зірки[4].

1946 року Л. Б. Полницька працювала секретарем райкому комсомолу в Чернівецькій області. 1947 року повернулася до Лисичанська, викладала у гірничому технікумі. Заочно закінчила Вищу партійну школу при ЦК КПРС, обиралася другим секретарем Лисичанського райкому[5].

З 1960 року працювала в редакції Лисичанської районної газети, потім переїхала до Полтавської області. Де до 1980 року працювала у районних газетах Гадяча та Шишак.

1981 року повернулася на батьківщину, оселилася у Сєвєродонецьку.

Вона є співавтором книги «Береги фронтової слави», виданої у Сєвєродонецьку 5 травня 2011 року.

Померла Л. Б. Полницька 7 серпня 2014 року.

[1] Л.Полницкая. Райком комсомола – прифронтовой штаб. Газета «Сєвєродонецькі вісті», 7 мая 2004 года. https://so-poisk.at.ua/forum/29-137-1

[2] https://coollib.cc/b/502611/read

[3] https://pamyat-naroda.ru/heroes/sm-person_doroga928124/

[4] https://pamyat-naroda.ru/heroes/podvig-chelovek_nagrazhdenie47220301/

[5] https://www.lis.gov.ua/novosti/2011-04-12-08-34-48/4497-2612.html