Розділ 10. 1942 рік: Лисхімбуд в окупації

Окупація селища Лисхібуд тривала 6 місяців і 21 день, німецькі війська увійшли до селища вранці 11 липня 1942 і залишили його ввечері 31 січня 1943 року. Це достовірна інформація. Що ж до іншої інформації, яка стосується життя жителів Лисхімбуду того періода, то до неї варто ставитись критично. Оскільки документальних джерел практично немає, а тема ця надзвичайно ідеологізована. Це стосується й питання, скільки людей жили на той час у Лисхімбуді.

У виданні «Історія міст і сіл УРСР» стверджувалося, що під час окупації у селищі проживало 120 осіб[1]. Аналогічна інформація наводилася й у російськомовному аналогу цього видання[2].

Автори більш пізніших праць теж писали про 120, але не людей, а сімей[3].

Валентин Титаренко, який був суворішим у викладі фактів, цю інформацію не використав. Немає її й у солідному виданні «70 славетних років». Невипадково – ймовірність достовірності цього числа невисока.

Розглядаючи факти, у достовірності яких немає впевненості, слід співвідносити їх з іншими фактами, більш доведених. Перевіряти, чи не суперечать вони їм.

На початок війни в Лисхімбуді було 50 капітальних 12-квартирних будинків[4]. Це 600 квартир. Квартири були з індивідуальним пічним опаленням та зі «зручностями у дворі». Тож жити в них можна було навіть за відсутності електрики. І більшість цих будинків стоять і сьогодні, вони вціліли. Тим більше, що основна частина руйнувань у селищі мала припадати не на період до та під час окупації, а з березня по вересень 1943 року. Коли лінія фронту проходила Сіверським Дінцем, і Лисхімбуд зазнавав артилерійських обстрілів.

Важко уявити, щоб у другій половині 1942 року в селищі залишалися сотні незаселених квартир. У той час, коли в навколишніх селах та містах було зруйновано тисячі будинків.

Ще один достовірний факт – у березні 1943 року проводилася евакуація мешканців селища до Чабанівки та інших сіл Старобільського району. Кого тоді могли евакуювати, якщо у Лисхімбуді проживало трохи більше 100 мешканців?

Тож 120 мешканців чи 120 сімей – це політ фантазії авторів. Точну кількість ми не знаємо і ніколи не дізнаємось. Не було тоді такого обліку.

Але вільні (кинуті) квартири у Лисхімбуді під час окупації справді були.

Так, перша лікарка селища Ганна Федорівна Чижикова згадувала, що не змогла виїхати в евакуацію, оскільки потрапила в оточення. І коли повернулася до Лисхімбуду, то оселилася у вільній квартирі на нинішній вулиці Танкістів[5].

Вона ж пізніше евакуювалася до Чабанівки, коли німці повторно зайняли Лисичанськ у березні 1943 року.

Ще один широко розтиражований міф - про терор окупантів, що нібито повсюдно панував. Подібні твердження виникли ще під час війни. Тоді це було зрозуміло, ворога треба було демонізувати. Для підняття бойового духу. Але таких тверджень стало ще більше у повоєнній радянській пресі та у спеціальних виданнях. І ми, діти шістдесятих, граючи «у війну», своїх називали нашими, а не своїх – німцями.

У 1974 році я працював на сіверськодонецькому «Азоті» в цеху Л-8 в одній зміні з німецьким робітником з BASF (у зміні були троє зовсім молодих сіверськодончан і кремезний добряк-німець середніх років) і у мене був когнітивний дисонанс - не був він схожий на лиходія з пропаганди про військові роки.

Тим більше не зрозуміло, навіщо цю пропаганду повторюють через три десятки років після того, як радянська епоха зникла?

У статті Антона Малиновського «Сєвєродонецьк у другій світовій війні»[6] так описувалося життя в окупації (на російській мові, переклад О.С.): «11 липня 1942 року ворожі війська увірвалися до Лисхімбуду. З перших днів вони розпочали повальне пограбування та звірячі насильства над мирним населенням. Життя селища, де залишалося 120 сімей, перетворилося на жах. Розклеєні на стінах будинків накази німецької влади говорили: за ухилення від реєстрації – розстріл, за появу на вулиці у вечірній час – розстріл на місці, за зв'язок із партизанами – шибениця. За короткий час із Лисхімбудівської селищної Ради, куди входили селища Павлоград і Новосиротине, було викрадено до Німеччини 123 юнаків та дівчат».

Подібним чином описано цей період історії Сіверськодонецька і в деяких інших статтях. Ось тільки конкретної інформації про факти пограбувань, розстрілів чи повішень мешканців Лисхімбуду у роботах сіверськодонецьких краєзнавців немає.

У Лисичанському районі такі випадки відомі – ще в роки війни було створено спеціальну комісію, яка виявляла та документувала подібні факти. Загалом у Лисичанському районі було розстріляно 470 громадян, вивезено на роботи до Німеччини 1456 жінок та 860 чоловіків[7]. У тому числі в селі Борівське за час окупації було розстріляно 17 радянських активістів, ще одного було повішено. На початку окупації 200 жителів Лисичанська були страчені та скинуті до шурфу шахти «Чорноморка»[8].

Щодо Лисхімбуду інформація про подібні факти відсутня.

Та й оголошення, які розвішували у Лисхімбуді, були дещо іншого змісту. Ось документ, що зберігся в архіві, який має назву «Наказ німецького коменданта м. Лисичанська про окупаційний режим у місті», виданий (на російській мові, переклад О.С.) у вересні 1942 року[9]:

«1. Право на проживання у м. Лисичанську мають лише особи, які працюють у Лисичанську (їхні утриманці).

2. Забороняється давати ночівлю будь-кому без відома поліції.

3. Кожен, хто прибуває до Лисичанська, повинен з'явитися в поліцію.

4. Про всіх підозрілих осіб повідомляти в поліцію, найближчу військову частину.

5. Особи, які приховують партизанів та бандитів, будуть розстріляні, а їхні сім'ї будуть направлені до штрафних таборів.

6. Особи, які вказують місцезнаходження партизанів та бандитів, будуть добре нагороджені.

7. Будинок та майно осіб, у квартирах яких будуть виявлені партизани або бандити, передаються у власність особі, яка їх виявила.