Розділ 6. Легенда про залізничну гілку Лисхімбуд - Новоайдар

Одна з найпоширеніших легенд з історії Сіверськодонецька: 1942 року нібито була побудована і введена в дію тимчасова залізнична гілка Лисхімбуд-Новоайдар.

Вперше ця легенда була озвучена у книзі «Сєверодонецьк у роки війни[1]» першого літописця Сіверськодонецька Олександра Зинова. Яка була написана у роки, коли імператив героїзації «вогняних сорокових» домінував над здоровим глуздом та необхідністю критично ставитися до спогадів людей. Але у наступні роки ця легенда тиражувалася багатьма сіверськодонецькими краєзнавцями та журналістами. Хоча й не всіма: відсутні згадки про будівництво цієї гілки в досить докладній в описі воєнних років книзі «70 славних років[2]» та у статтях В. П. Титаренко[3].

Ось як викладена ця легенда у статті журналіста Антона Малиновського «Сіверськодонецьк у Другій світовій війні[4]»: «Наприкінці 1941 року німецьким військам вдалося перерізати залізницю через Лисичанськ у районі станцій Куп'янськ та Попасна. Коли настала весна 1942 року, розпочалося спорудження залізничної гілки від Лисхімстрою до залізничної магістралі Донбас-Москва в обхід станції Куп'янськ. Ця тимчасова гілка, як її називали Лисхімбуд-Новоайдар, протяжністю 50 кілометрів, давала можливість повністю вивести в тил країни накопичене в Лисхімбуді і в Рубіжному обладнання, забезпечувати фронт боєприпасами та продуктами. Недобудовану через відсутність рейок ділянку долали на автомашинах та на підводах. Усі операції проводилися переважно у нічний час».

Не добудували цю ділянку нібито від Лисхімбуду до озера Вовче.

У такому трактуванні подій є серйозна нестиковка. Станція ім. Кагановича (станція Попасна) дійсно була зайнята німецькими військами 18 листопада 1941 року. Але Куп'янськ було окуповано лише 24 червня 1942 року. І після втрати Харкова, з 25 жовтня 1941 року до цієї дати, він був столицею України. У цьому місті розміщувався український уряд - тому Куп'янськ вважається третьою столицею України після Харкова та Києва.

Для ілюстрації наведено мапу бойових дій на Харківському напрямку у травні-червні 1942 року[5]. Крайня зліва подвійна синьо-червона лінія від Балаклеї до Вовчанська – лінія фронту, яка сформувалася на початку грудня 1941 року і зберігалася до 11 травня 1942 року. Чорною суцільною лінією на карті позначено залізничну гілку Лисичанськ-Сватове-Куп'янськ-Валуйки-Новий Оскіл. Можна побачити, що ця дорога залишалася під контролем РСЧА до третьої декади червня 1942 року.

І вона використовувалась. Так, 27 жовтня 1941 року ставка ВГК (верховного головнокомандуючого) директивою №004165 зобов'язала командувачів фронтами прикрити та міцно забезпечити залізницю Касторна – Старий Оскіл – Новий Оскіл – Валуйки – Куп'янськ – Лисичанськ[6].

Директивою по тилу Південно-Західного фронту №0021 від 25 грудня 1941 року 6-а армія мала базуватися на залізничних ділянках Уразово-Куп'янськ-Святогірська-Червоний Лиман; Уразово-Старобільськ-Новоайдар; Куп'янськ-Лисичанськ[7].

У січні 1942 року цією дорогою до Лисичанська доставили війська 37-ї армії. Яка замінила на позиціях 12-ту армію.

Чому по ній не перевозили обладнання, що «накопичилося», для чого потрібно було будувати залізницю від Лисхімбуду до Новоайдара?

Окрім книги Олександра Зінова, інших першоджерел, згідно з якими таку дорогу було збудовано, немає. Не залишилося слідів цього будівництва на місцевості – залишків насипів або, навпаки, виїмок під залізничну колію. Сергій Каленюк писав, що пошуковці нібито знаходили в районі Сиротиного залізничні рейки з датами 1937-1939 років[8]. Але чи можна це вважати доказом того, що біля озера Вовче будували залізницю?

У 2013 році Володимир Корнієнко опублікував статтю «Знати та пам'ятати[9]», в якій було викладено іншу версію будівництва у 1942 році залізничної гілки в Лисхімбуд. Згідно його бачення, навесні 1942 року почалося будівництво залізничної рокади від роз’їзду Городній до села Новосиротине. До початку робіт було розроблено документацію на будівництво, на що проектувальникам знадобилося 1,5 – 2 місяці. Дорога мала проходити через села Старий Айдар, Лопаскіно, Трьохізбенка, хутір Путилін, Капітанове, Осколонівку.

Але це зовсім інший маршрут, ніж описаний Олександром Зиновим.

За цією версією, облаштування колії та укладання рейок розпочали з роз'їзду Городній, куди підвозили рейки, зняті з демонтованих колій (у той період в СРСР масово демонтували другу колію двоколійних доріг). Залізничний міст через річку Айдар спорудили за 12 днів. Але будівництво дороги завершено не було.

У статті Корнієнко теж є протиріччя. Так, він писав про проектну довжину залізничної гілки 50 км, хоча протяжність дороги від Лисхімбуду до роз'їзду Городній не могла бути меншою за 60 км. Він стверджував, що роботи розпочалися навесні. І у той же час писав, що весна в 1942 році була пізньою і багатоводною. Зрозумію, що паводок вийшов на всю заплаву, на якій мали прокласти значну частину дороги. Тож неможливо було вести роботи під час повені та одразу після неї.

Володимир Корнієнко писав, що залізнична гілка будувалася як тимчасова рокадна. Рокада – це залізниця чи автомобільна дорога, що тягнеться вздовж лінії фронту. І служить для забезпечення військ, що воюють на фронті, боєприпасами, паливом, продовольством, живою силою тощо.

Він же першим оприлюднив мапу Північно-Донецької залізниці 1943 року, на якій пунктиром нанесено лінію від роз'їзду Городній до станції Рубіжне (через Лисхімбуд), яка могла бути цією рокадою.

Сергій Каленюк у статті «Лисхімбуд на Сєверо-Донецькій залізниці[10]» навів карту німецького генштабу 1942 року, на якій теж було показано пунктирну лінію, що вела від станції Рубіжне через Лисхімбуд до роз'їзду Городній. Вона аналогічна лінії, нанесеній на карту Сєверо-Донецької залізниці, але знаходилася ближче до Сіверського Дінця.

Нижче наведено радянську карту Сєверо-Донецької залізниці 1943 року[11] та фрагмент її зі збільшеним масштабом.

В обох випадках пунктирні лінії проходили через центр Борівського, мешканці якого про будівництво залізниці у їхньому селищі нічого не знають. Бо не будували у Борівському під час війни залізницю.