Розділ 5. Легенди і факти про шпиталі Лисхімбуду

У квітні 1942 року відремонтували будівлю ВОХР, пошкоджену під час повітряного нальоту в серпні 1941. В якій відкрили шпиталь. Точніше – шпиталі.

З часу виходу книги Олександра Зинова «Лисхімбуд у роки війни»[1], загальноприйнятим у Сіверськодонецьку є твердження, що шпиталь у Лисхімбуді відкрили ще 1941 року. Але обставини, за яких його було відкрито, документами не перевірялися.

Ось як ця подія була описана у виданні «70 славних років»[2]: «У селищі напередодні війни було здано в експлуатацію нову будівлю стаціонарної лікарні на 50 ліжок та інфекційне відділення на 150 ліжок. Але одразу ці будівлі були віддані під госпіталь на 200 ліжок. Ще 100 поранених розмістили у будинку дитячого садка. Майже весь медперсонал був мобілізований та пішов на фронт. Але три медпрацівники, які залишилися в селищі, продовжували працювати в госпіталі і залишили селище серед останніх жителів».

Такий текст більше нагадує героїчну сагу, ніж викладення історичних подій. І раніше автор уже звертав увагу на питання, що виникає, коли знайомишся з таким перебігом подій.

Військовий госпіталь на війні – це завжди цвинтар поруч. На жаль, далеко не всі поранені виживають. І труни за місцем проживання тоді не возили - ховали людину, де вона загинула чи померла. Наприклад, у Вороново, поряд із тим місцем, де в роки війни розміщувався невеликий госпіталь (медсанбат?), знаходиться братська могила, в якій знайшли останній свій притулок померлі тут бійці. Медичний підрозділ розміщувався у приміщенні клубу у Лісовій Дачі. І поруч із цією будівлею теж є братська могила, в якій поховано 6 померлих від ран червоноармійців. Сотні бійців РСЧА поховані в братській могилі в Дубовому гаю в Кремінній, де 1943 року знаходився польовий військовий шпиталь.

Але у Сєвєродонецьку немає військових поховань 1941–1942 років. Чи такі поховання є, але нам вони невідомі?

Інформація про те, що влітку 1941 року в Лисхімбуді був військовий шпиталь, має документальне підтвердження. Згідно з довідником дислокацій шпиталів РСЧА[3], з 20 липня 1941 року по 1 вересня 1941 року в селищі діяв евакуаційний шпиталь №3421.

З 1 вересня він був переведений у Лисичанськ і перебував там до 12 жовтня 1941 року. Згідно з інформацією джерела[4], 3421-й госпіталь був у складі діючої армії з 13 вересня по 12 жовтня 1941 року. А саме у підпорядкуванні Південного фронту. В подальшому доля цього військового підрозділу у доступних документах не має продовження.

Ці дані треба розуміти так, що створений у липні 1941 року в Лисхімбуді евакуаційний госпіталь №3421 до переміщення у Лисичанськ поранених з фронту не приймав - до фронту в цей час була ще надто велика відстань. Але його було створено.

Подібних створених «на майбутнє» шпиталів у ті дні було багато. Так, 22 червня 1941 року, у перший день війни, у Лисичанську було сформовано евакуаційний госпіталь 1818, а в Рубіжному – евакуаційний шпиталь 1819. Фронт був за тисячу кілометрів, які поранені могли надходити до цих закладів?

Але фронт наближався. 9 жовтня 1941 наказом штабу Південно-Західного фронту[5] ставилося військам завдання не евакуювати за межі фронту легко поранених, з терміном лікування до 30 днів. Щоб після одужання бійці швидше поверталися до своїх підрозділів. Для цього наказувалося «розгорнути польові рухомі шпиталі або евакуаційні шпиталі полегшеного типу», у тому числі в Лисичанську та Рубіжному.

На відміну від військових госпіталів, які мали постійну адресу, евакуаційні шпиталі створювалися у складі госпітальних баз фронтів. Вони розміщувалися у фронтовій зоні групами по 10-15 шпиталів в одному чи кількох суміжних населених пунктах у пристосованих приміщеннях. Усього з 1941 по 1945 роки в СРСР було створено понад 6 тисяч евакуаційних шпиталів.

У Лисичанську в жовтні 1941 року працювали військовий госпіталь №410 та 4 евакуаційні шпиталі, номери 407, 1789, 1818, 3421. У Рубіжному були розташовані 4 евакуаційні шпиталі, номери 1501, 1786, 1787, 1819. Але відсутня інформація про розміщення восени 1941 року шпиталів в Лисхімбуді.

Чергове документальне джерело, в якому засвідчене розміщення шпиталю в Лисхімбуді – це наказ[6] штабу 295 дивізії №07 від 20 січня 1942 року. У ньому наказувалося службам дивізії евакуювати хворих та поранених у польовий шпиталь №690 до Лисхімбуду.

У довіднику дислокацій госпіталів РСЧА зазначено, що хірургічний польовий рухомий госпіталь №690 перебував у Лисхімбуді у 1942 році. У цей же період він перебував у Лисичанську. Тобто цей госпіталь знаходився у двох населених пунктах одночасно.

У зоні бойових дій ППГ 610 був з 09 серпня 1941 року[7]. Спочатку це був Цюрупинськ Херсонської області. З 1 вересня він перебував у населеному пункті Приазовське Херсонської області, з 01 жовтня 1941 року – у станиці Тацинська Ростовської області. 01 червня 1942 року розміщувався у Владикавказі[8], 1944 року знаходився у Криму[9], 1945 – у чехословацькому місті Брно[10].

Тож у Лисхімбуді цей госпіталь лікував поранених із січня по травень 1942 року. Чи, менш ймовірно, з грудня 1941 по червень 1942 року. Розташовувався він у цей час у будинках соматичної та інфекційної лікарень, збудованих перед війною.

Навесні 1942 року в Лисхімбуді відновили будівлю ВОХР (колишню будівлю Лисичанської в'язниці), яка постраждала під час бомбардування в серпні 1941 року. За інформацією Сергія Калинюка[11], у відновленому будинку розмістили військовий шпиталь. Ця думка підтверджується документальними даними про дислокацію шпиталів у Лисхімбуді.