Розділ 1. Міф про 300 лисхімбудівцях, які пішли на фронт у перші дні війни

Вперше твердження про 300 лисхімбудівців, які нібито добровільно пішли на фронт у перші дні війни, було озвучено у виданні «Історія міст і сіл Української СРСР». Була така інформація і в книзі Олександра Зинова «Лисхімбуд у роки війни», цитата: «У перші ж дні війни 400 лисхімбудівця подали заяви з проханням направити їх на фронт. Прохання 300 із них були задоволені».

У деяких пізніших публікаціях цю тему було додатково розвинуто. Наприклад, на порталі «Сєвєродонецьк-онлайн» був опублікований матеріал без зазначення авторства[1], в якому цитувалася заява, нібито подана машиністом залізничного цеху Є. В. Руденко та його сином Валерієм: «У цей час, коли на нашу Вітчизну напало фашистське звір'я, ми просимо райвійськкомат зарахувати нас добровольцями до лав Червоної армії та залишити там пожиттєво, бо ми добре знаємо, що доки існує у світі капіталізм, він постійно намагатиметься знищити завоювання Великого Жовтня».

І далі: «25 червня жіноча рада селища, головою якої тоді була Є. К. Агафонова, провела у клубі збори домогосподарок. У прийнятій на них постанові йшлося: «Ми, дружини робітників, інженерно-технічних працівників і службовців, заявляємо нашій партії та радянському уряду, що своєю самовідданою працею зміцнюватимемо могутність нашої Червоної Армії, а якщо буде потрібно, готові будь-якої хвилини стати на захист своєї Батьківщини зі зброєю в руках». На другий день 286 домогосподарок принесли свої заяви, у яких зазначалося, що вони вважають себе мобілізованими до закінчення розгрому фашистської Німеччини».

Куди саме було принесено всі ці заяви, у статті не уточнювалось.

На ресурсі etoretro.ru викладено дві однаково підписані фотографії – «Запис добровольців Лисхимстроя в РККА 1941 рік[2][3]». На обох цих знімках немає людей у військовій формі. Але хіба запис у РСЧА міг проходити без участі представника РСЧА?

Триста лисхімбудівців, які нібито пішли в перші дні війни на фронт, — це дуже багато. Якщо враховувати, що на той час у селищі проживало 3,5 тисячі осіб. І виникає питання: «Чому в жодній з численних публікацій про воєнні роки Лисхімбуду немає інформації про ратні подвиги людей, які нібито пішли звідси на війну»?

Таку інформацію можна знайти про мешканців Борівського чи Сиротиного, але не про Сєвєродонецьк чи Лисхімбуд. У виданні «История городов и сел Украинской ССР[4]», у статті про Сєверодонецьк, згадується лише один учасник війни – Олексій Іванович Агафонов. Він же в цьому виданні згадується і в статтях про Борівське та Лисичанськ.

Дві вулиці та один провулок Сіверськодонецька носять прізвища учасників війни – героїв Радянського Союзу. Уродженець Борівського Олексій Агафонов і до війни і після неї жив у Пролетарську (зараз це частина Лисичанська). І лише згодом переїхав до Сіверськодонецька. Василь Федоренко до війни мешкав у Лисичанську, там же перебував в окупації. До Сіверськодонецька він теж переїхав після війни. Володимир Сергійович Сметанін з 1934 по 1938 роки жив на хуторі Павлоград[5], який до складу Лисхімбуду був включений лише 1939 року. За іншою інформацією, сім'я Сметаніна переїхала до Павлограда у 1929 році[6]. Вчився і працював Володимир Сметанін у Лисичанську. У 1938 році переїхав до міста Канська Краснодарського краю. І вже у жовтні 1938 року став професійним військовим, поступивши до військового училища.

В архівній справі місцем його призову до збройних сил значиться Канський РВК[7] Красноярського краю.

26 червня 1944 року підполковник Сметанін В. С. загинув біля села Рудаки Вітебської області. Можливо, що у Лисхімбуді він ніколи не був. А ось його дружина Марія та дочка Валентина жили у Сіверськонецьку.

У тому ж виданні «История городов и сел Украинской ССР» по кожному населеному пункту наводяться дані про кількість мешканців, які воювали на війні. Так, на фронті боролися 1150 жителів Борівського[8].

А от щодо Сєвєродонецька такої інформації немає.

Немає у Сіверськонецьку і пам'ятника жителям Лисхімбуду, які загинули на фронті. Такі пам'ятники є у Борівському (400 мешканців селища загинули на фронті), Сиротиному (115 загиблих на війні односельців), Вороновому (62 загиблих). Але не у Сіверськонецьку. У місті хіміків усі існуючі пам'ятники – це пам'ятники воїнам, які загинули під час визволення або при обороні Лисхімбуду. І жертвам з-поміж мирних жителів. Але не лисхімбудівцям-воїнам, які загинули на війні.

У повоєнний час у Сєвєродонецьку жило багато ветеранів війни, у місті була велика й активна ветеранська організація. Точніше, дві ветеранські організації – міська[9] та азотівська. Але якщо знайомитися з доступними біографіями членів ради ветеранів, то всі вони переїхали до Сіверськонецька вже після війни. А на фронт вирушали з інших населених пунктів. Як, наприклад, відомі у Сєвєродонецьку ветерани війни Євген Драгомирецький, Степан Царапора та Борис Розумний[10].

Віктор Мацаєв до війни жив у Кремінній[11]. Олександр Зинов родом із Узбекистану[12]. Андрій Новохатній пішов на війну з Дніпропетровської області[13]. Почесний громадянин міста Павло Васильєв потрапив на війну із Кіровська[14] (Голубівка).

З 1965 року і до дня смерті проживав у Сєвєродонецьку мій дядько, Свєтіков Михайло Іванович[15], молодший сержант, командир розрахунку 1-ї кулеметної роти 431-го стрілецького полку 52-ї стрілецької дивізії. 28 лютого 1945 року він був нагороджений орденом Червоної Зірки, 15 березня 1945 року за бій біля села Кеханьяш в Угорщині – медаллю «За відвагу», 3 травня 1945 року – орденом Слави 3-го ступеня[16]. Останнє тяжке поранення отримав у вуличному бою у Будапешті, внаслідок чого став інвалідом війни.