Розділ десятий✨️

 З концерту ми повертались вже о десятій вечора, усі в чотирьох йшли по місту. А потім, коли наші шляхи розходилися, попрощалися. Було дуже складно казати Саймону про те, що їду додому.
-Це сумно.-засмутився він, але узяв за руку мене.-Ну, я буду чекати на тебе. Ти ж приїдеш ще раз?
-Звісно!-всміхаюся я йому та обіймаю.-Дякую, що став моїм другом.
-Я щасливий, що в мене є така подруга.
 Саймон ще кілька секунд тримав мене в обіймах та відпустив. А потім обійняла крадькома Хейзел.
-Вибач ще раз,-каже вона.
-Годі вже, забули. Дякую за цей вечір, це було дивовижно. 
-Не за що. До зустрічі.
 Кріс теж попрощався з ними і ми йдемо додому. У будинку Бріанни досі горить світло, мабуть, на нас чекають.
 Я радісно заходжу у дім і бачу на дивані усіх. А також батька, а поряд з ним сидить та сама жінка з чаєм у руках і з усмішкою. Перелякано кидаю погляд на маму. Бачу сльози на її очах. Ось про що я забула!
 Панічно тремтять ноги, в очах темніє і я відчуваю як падаю назад, знепритомнію на очах родини.
-Найя!-кидається до мене батько з Арі. Відчуваю як падаю у руки брата, який був позаду.
-Найя, ти мене чуєш?!-питає Кріс, але мене вже поглинає темрява.
 Прокидаюся я вже лежачи на дивані, під головою подушка, а наді мною звисають обличчя близьких. 
-Як ти?-питає сестра.
-Більш менш.-киваю я та сідаю.
 Кріс подав мені склянку води, осушена була за секунду. Потім я оглянула вітальню. Батько сидів поряд з тією Бонні. Мама поряд, а Кріс стримував свої емоції, дивлячись на цю незнайомку. А поряд стоїть Бріанна, яка зовсім не розуміє, що відбувається. 
-Може, поясниш, що відбувається?-питає у тата Кріс.
-Добре,-киває серйозно він, і вказує долонею на дівчину поряд.-Це Бонні, молодша сестра вашої мами. 
-Що?!-здивувалась я.
-Мамо, чому ми не знали, що в тебе є сестра?!-питає Аріана.
-Я можу все пояснити.-почала розказувати мама.-Наші батьки розвелися, коли ми ще були малими дітьми. А суд зазначив, що Бонні буде з татом, а я вже з мамою. Коли тато забрав сестру, то виїхав з нею з міста та обірвав з нами зв'язок. 
-А я тут працюю з вашим батьком.-каже сестра матері нам.-І в нього взнала про Дженіс, що вона тут.
-І я вже вирішив зробити зустріч.-всміхнувся батько.-Ось і все.
 Я знервовано починаю хихотіти.
-А я таке надумала!-сміюся я, витираючи сльози.
-Головне, що зараз усе з'ясували.-каже Кріс.
-Добре, ідіть по кімнатах, дорослим треба поговорити!-каже Бріанна.-Збирайте речі, вам, як не як, завтра додому, пташенятка.
-Ось знову вигоняють!-бурмоче Арі.
 Ми у трьох йдемо до кімнат на другий поверх. Заходжу до своєї кімнати і поки є сили, складаю свої речі у валізу. 
Потім сіла за скетчбук. Вирішила намалювати мене з друзями на концерті у Ешлі. Вийшло навіть недурно, бо зазвичай я малюю лише одну людину на сторінку і не звикла до декількох скетчів облич одразу.
 А коли втомилася, то лягла у ліжко, занурившись у ковдру і думаючи, що завтра буде досить складно. 

 Зранку почалась звичайна метушня. Батько допомагав Крісу виставляти на двір до водія Кларка валізи і сумки. Мама вже заставляла нас сісти та поснідати.
 Тільки ми сіли, Джозеф повідомив, що до нас гості. Це був Саймон. Я вийшла до нього.
 Він трохи не виспався, тому зіває кожну хвилину. Коли вийшла до нього, то відразу ожив.
-Доброго ранку, Найя.
-Чому ти так рано?-питаю у нього.-Щось сталося?
-Ні-ні, вирішив в останній раз до тебе прийти.-каже з усмішкою друг.-А ще дещо подарувати. А то сестра моя тобі квитки подарувала, а я нічого на прощання? Закривай очі.
-Гаразд.
 Я закриваю очі.
-Дай мені руку.- без сумніву віддаю її у його долоні. Щось трохи прохолодне торкається мого зап'ястка.-Відкривай.
 Я відкриваю їх та бачу на руці сріблястий браслет з місяцем. Саймон з хитрою усмішкою демонструє свій браслет з сонечком. 
-Це браслети дружби?-розумію я, моя усмішка стає ширшою.
-Звісно, ми ж з тобою друзями стали.-киває він.-А я хочу, щоб щось нагадувало про мене. Ну а мені про тебе.
-Це дуже мило.-обіймаю його.-Дякую.
-Щасливої дороги.-прощається Саймон.-Я буду чекати на твій приїзд. 
-Я теж. До зустрічі.
 Ми ще раз обійнялися, він пішов додому. А я швидко снідати, бо всі вже поїли без мене. 
 Потім Кларк відвіз нас на залізничний вокзал Банхорта, а тоді ми вже сідали на потяг. Виявилося, що окрім одного купе, в нас є місце і в сусідньому. Кріс вирішив залишитися у ньому, щоб виспатися. А перед цим випросив все ж таки у мене номер Ешлі Шинек.
-Тільки усю провину бери на себе!-кажу йому.
-Звісно,-киває декілька разів він.-Надобраніч, сестричко. Люблю тебе.
 Кріс цілує мене у маківку і ховається у своєму купе з незнайомими людьми. Я ж заходжу до свого купе, де батько з мамою грають у карти, а сестра дрімає на верхній полиці. 
-Приєднаєшся?-питає тато.
-Звісно!-кажу я і сідаю поряд.
 Ми граємо, а в моїх думках навіть немає місцю стратегії для виграшу. Декілька днів промайнули у мить, але ці дні я, мабуть, ніколи не забуду.