Глава 6

Поліна
* * * * * * * * *

Важко повертатися в місце, де пройшли найщасливіший роки життя. Адже людей які робили його вже немає поруч, залишився лише дядько Тарас. Саме він продовжує справу нашої сім'ї і чекає, поки я завершу навчання.

Вийшовши з автобуса в моїй голові одразу з'являються картинки минулого. Скільки разів батьки відправляли мене в інше місто, в поїзди, в табори і кожного разу зустрічали з теплими обіймами але не цього разу.

Прийшовши додому я відчула цей аромат маминого печива але трохи підгорілого. Моє улюблене і я скоріш побігла на кухню. Дядько Тарас стояв біля плити в фартушку і тримав в руках підгоріле печиво.

- Поля ти вже приїхала, чому мені не сказала я б забрав тебе,- було важко серйозно сприймати чоловіка в такому вигляді.

- Не хотіла тебе турбувати,- я підійшла до нього і була захоплена в теплі обійми. Як мені цього не вистачало, я сумувала за дядьком, раніше ми багато часу проводили разом.

- Я тут сюрприз тобі роблю.

- Бачу, давай я приготую шось нам.

- Я тільки за, а то повар з мене як бачиш прекрасний.

Я швидко прибрала наслідки невдалої спроби готування дядька і зробила нам вечерю. Ми сиділи за столом але було дуже порожньо.

Місце батьків було пустим і немає тієї атмосфери, як раніше. Тепер нічого не буде як раніше, потрібно переставати думати про минуле.

- Як навчання?

- Все добре, як ти тут?

- В мене все прекрасно, продовжую нашу справу і вона займає в мене весь час,- дядько Тарас взяв управління нашої адвокатської компанії на себе, а то мені було не до того.

- А що там на особистому?,- я пам'ятаю тільки одну дівчину і то вона виявилась занадто простою для дядька. Він у мене справжній красень у свої 30 років він має шикарну шевелюру і прекрасну фігуру.

- Це я мав в тебе питати, а ти хитрюга маленька. В мене немає часу я постійно на роботі і мені не потрібно ніяких жінок. А в тебе що там?

- Нічого, проводжу найкращі роки життя за книгами і смартфоном.

- Ти ж знаєш, що так неможна. Пройшло вже багато часу, відпусти їх і почни будувати своє життя.

- Може ти правий, але я не можу зараз.

- А коли? - я не знала відповідь на це питання.

- Ти знаєш Олександра Власова?- я вирішила змінити тему.

- Я знаю Сашку з сусідньої вулиці, а не Олександра Власова,- дядько не був радий чути його ім'я але від цього мені стало ще цікавіше, що ж приховує минуле?

- Я зустріла його на днях і він впізнав мене і сказав, що знав мою маму.

- Не слухай його він погана людина, Як ти взагалі зустріла його?

- Я навчаюсь з його сином.

- Як іронічно,- дядько почав сміятися але я не розумію нічого.

- Може ти мені розкажеш що сталося і чому ви всі його знаєте?

- Не сьогодні,- те що дядько знає старшого Власова це добре але я досі не отримала відповіді на свої питання,- я приберу, а ти йти відпочинь після дороги.

Я пішла в свою кімнату. Піднімаючись по сходах я провела рукою по стіні на якій залишилися мої перші картини маркером. На верхній сходинці була маленька вм'ятина від мого коліна. В дитинстві я так поспішала, що не помітила її і впала, а потім ми поїхали в лікарню, виявися у мене перелом. Здається все це така дрібниця, а скільки історій пов'язано з кожним метром цього будинку.

На стіні у мене досі висіли плакати моєї улюбленої групи, на поличках стоять мої фотографії і перші картини. На ліжку лежала моя Полька - це іграшка яку мені привезла мама з відрядження. В дитинстві я не розлучалась з нею ні на хвилину я взяла її і пригорнула до себе у неї досі було на половину голубе волосся, колись я мріяла бути перукарем.

Разом з Полькою я пішла в батьківську кімнату, все було на своїх місцях. На очах одразу з'явилися сльози і я не могла їх контролювати та й не хотіла. Я підійшла до ліжка і провела рукою, на тубочці поруч стояла улюблена мамина книга, а з татової сторони стояв його годинник. Він ніколи його не знімав і він передавався з покоління в покоління, тому він по праву належить мені. Я лягла на ліжко по середині і обійняла свою Польку. В голові я уявила, що по праву сторону від мене лежить мама і ніжно торкається мого довгого волосся, а по ліву сторону батько, який розповідає казку на ніч. На такій приємній ноті я заснула.

Проснулась я рано зранку і одразу пішла у ванну та привела себе в порядок. Я одягла батьковий годиниик і тепер буду його носити не знімаючи.

- З днем народження красуня,- я побачила дядька і він дав мені подарунок,- відкривай скоріше.

- Що ж там таке…- я побачила новий мобільний телефон це була остання модель і він дуже дорогий,- не треба було, це ж стільки грошей.

- Ми не бідні і тим більше твоєму старому телефону стільки уже років.

- Дякую тобі велике,- я обійняла дядька і ми пішли на кухню снідати.

- Так як про мої кулінарні навички всім все стало зрозуміло я запрошую вас пані Поліно на сніданок до нашого кафе.

- Ну хіба я можу відмовити такому пану.

- Правильно не можеш, тому йди одягайся і пішли.

На вулиці холодно і тому я вибрала джинси, светр і з зимове пальто. Волосся розпустила і спустилась в низ.

- І як у такої красуні немає нікого?

- Я можу сказати аналогічно,- я спустилася і взяла дядька під руку і ми пішли.

- Що, взагалі нікого нікого?

- Ну є один тип але я нічого до нього не відчуваю та й він також. Я не знаю що він робить але він мене дратує до чортиків,- я вирішила не говорити, що це молодший Власов, а то дядько ще розсердиться.

- Через пару років запросиш мене на ваше весілля.

- Та ну тебе, сплюнь, а то накаркаєш.

Ми вирішили піти пішки і пройтись такими рідними вулицями. Довкола вже опало все листя і вулиця була сірого кольору але так мені навіть більше подобалось.

Поснідали ми дуже смачно, раніше ми часто ходили в це кафе і витрачали всі гроші на морозиво.

- Які плани далі?

- Я хочу сходити до батьків, а потім поїду назад.

- Правильно, нема чого засиджуватися тут з своїм самотнім тридцятирічним дядьком, проведи цей день разом з друзями.