Глава 1

Поліна
* * * * * * * * * *

Батьки забрали мене від подруги і ми їхали додому. Розмовляли ми про щось звичайне і буденне. Я слухала, як сміється тато і від його сміху також почала посміхатися. Це сама щира людина в моєму житті і я дуже прагну бути схожою на нього. Поруч сидить мама, в дитинстві я завжди заздрила її зовнішності, хоча вона постійно повторювала, що коли я виросту, то буду красивіша неї. Я не вважаю себе зараз супер красивою, просто звичайна зовнішність звичайної двадцяти двох річної дівчини.

- Люба, давай сьогодні замовимо їжу,- батько звернувся до матері.

- Невже, тобі набридла моя?,- з докором запитала мама в батька.

- Як ти можеш таке говорити? Просто не хочу, щоб ти весь вечір стояла біля плити,- хоча я сиділа на задньому сидінні всерівно побачила у передньому дзеркалі ласкавий погляд батька, сповнений любові і ніжності.

- Турботливий ти мій,- і мама розтріпала татове волосся, чим викликала посмішку на моєму обличчі.

Скільки років минуло, а у їхніх відносинах досі присутня романтика.

- Тільки твій,- батько взяв мамину руку і поцілував її у тильну сторону долоні.

Наступне, що я чую це звук удару, як розбивається скло і наша машина перевертається.

Я прокинулась в холодному поту, знову цей кошмар, він не покидає мене з тієї самої аварії, в якій тільки я вижила.

Настя ще спала, тому я вирішила приготувати для нас сніданок. Впевнена, що вона знову прийшла пізно після вечірки і хоче поспати, тому не буду її будити.

Я сиділа на кухні і переглядала історію в інстаграмі, купу фоток моїх однокурсників з вчорашньої вечірки. Нічого цікавого, звичайна п'ятниця п'ятого курсу.

Сьогодні я хотіла як завжди засісти в своїй кімнаті і не виходити цілий день.  В планах було зробити те, на що я так довго не можу наважитись.

Змалку я ходила в художню школу і спочатку мені це старшенно не подобалося, але мама переконала мене. Тому зараз у вільний від навчання час я малюю, але є одна картина, яку я почала малювати рік тому. Це був мамин портрет.

Одного разу коли мама готувала на кухні я спостерігала за нею і ловила кожний її рух, міміку обличчя. Ми рідко бачились через моє навчання, але коли було можливо, то завжди проводили час разом. Під рукою був олівець і клаптик паперу, я взяла його і почала малювати.

- Ти мене чуєш взагалі?,- це питання мами вивело мене з думок.

- Трішки, ось,- я розвернула папір і показала мамі її портрет.

- А на мольберті слабо?

- У мене ж навчання ти знаєш.

- Не можна так багато вчитися, у тебе зараз найкращі роки життя, тому ти маєш намалювати мій портрет, - це не було сказано з якимось докором чи наказовим способом, це було сказано ніжно і дуже тепло.

Зі спогадів мене вирвала Настя, точніше гуркіт, який вона зробила, тому я одразу вийшла до неї. Вона стояла в піжамі посередині кухні, а біля неї на підлозі розбита чашка.

- Добрий ранок,- ця посмішка з'являється на її обличчі тільки тоді, як вона щось натворить і таким чином просить пробачення

- Зачекай, я зараз приберу,- я швидко взяла віник і зібрала уламки.

- Як вечірка? Коли ти прийшла?

- Я прийшла о п'ятій і дарма ти зі мною не пішла, я таке дізналася,- видно це щось дійсно цікаве, адже її емоції зашкалювали.

- З нетерпінням чекаю твоєї розповіді,- ми сіли на диван і почалось.

- Вчора я дізналася, що до нашої групи переходить сам Єгор Власов,- це було сказано з такою інтонацією ніби це не Єгор Власов, а Тео Джеймс.

- Хто це?

- Як ти можеш його не знати? Це ж король вечірок і його батько входить в список Форбс.

- Ну і звідки я мала це знати?

- Поль,- вона взяла мене за руку і подивилась своїми голубими очима прямо в мої,- може хватить вже. Пройшло так багато часу, вони не хотіли б для тебе такого життя.

- Не починай,- я встала і підійшла до вікна, через яке видно наш університет і чудовий парк поруч.

При згадці про батьків у мене досі навертаються сльози на очі і я не можу ні з ким це обговорювати, навіть з Настею, з якою ми все життя разом.

- Я досі бачу ту аварію щоночі і мене вивертає, коли я розумію, що це все через мене…

- Ей, ей, ей,- мене перебили і Настя підійшла до мене та обійняла,- ти не винна, ти ж не могла передбачити майбутнє і не могла змусити того водія не пити,- вона взяла моє обличчя в свої руки і сказала,- не звинувачуй себе будь ласка, я не можу дивитися на тебе в такому стані.

Нічого не відповівши я витерла сльози на обличчі і вийшла на балкон та закурила сигарету. Я ніколи не була фанаткою, але після аварії почала.

Повернувшись я одразу поставила собі ще раз чайник, бо на вулиці середина осені і холодно, як не як.

- Скільки раз тобі казати кинути?

- Скільки раз тобі казати приходити вчасно? - Настя після кожної гулянки приходить пізно і часто будить мене, бо їй нудно стає.

- Сьогодні приїде Стас, тому на вечір нічого не плануй.

- Може без мене?

- Ні, я і так багато часу тобі дала, потрібно збільшувати своє коло спілкування - я ж не буду з тобою все життя.

- Хіба не будеш?

Ми з Настею все життя разом. Наші батьки товаришували і були партнерами по бізнесу, тому ми приречені довічно бути подругами.

- Ну я образно сказала, не придирайся до слів.

Дійсно, я закрилася і ні з ким не спілкуюсь крім Насті, хоча раніше ми разом ходити на всі вечірки і були королевами танц-полу. Але мені зараз добре сидіти в своїй кімнаті цілий день, ні з ким не говорити в університеті і постійно бути на самоті з своїми думками. Мене вже не дратують косі погляди одногрупників і їхні постійні перешіптування, як раніше.

Стас це хлопець Насті, вони разом півтора року, але ще ніякої пропозиції немає, хоча моя подруга впевнена, що вона скоро буде.

Дзвінок в двері і я чую, як Настя біжить їх відчинити. Стас прийшов з великим букетом квітів і дівчина поцілувала його. Вона забрала букет і пішла на кухню шукати підходящу вазу.

- Привіт, Поліна,- Стас хороший хлопець і я не можу представити кращого супутника життя для Насті, але з ним я також перестала спілкуватися.