Поки затишшя. Я стою біля сірого, запиленого боку Хамві, стискаючи в долонях обпалюючу кружку. Пар від кави змішується з холодним ранковим повітрям. Навколо бійці, користуючись рідкісною передишкою, дивляться на телефоні стрім Шейтельмана. У тиші лунають їхні короткі смішки над скабрезними жартами і схвальне «да-да», але для мене цей звук - лише фон.
У руках у мене - жорсткі аркуші зі списками вантажу, але перед очима крутиться зовсім інший лічильник.
Через 16 діб війна покаже 1500-й день супротиву. Ця цифра звучить майже абстрактно, поки не згадаєш, що за кожною одиницею стоять руїни Херсона, крики дітей у підвалах і хлопці, які назавжди залишилися на «нулі». Кожен проклятий день ми рахуємо не просто час - ми рахуємо ціну. Ціну нашого «не здамся».
Вони хотіли зламати нас за три дні, а ми вже четвертий рік доводимо: «друга армія світу» безсила проти народу, який обрав свободу.
Я не знаю, скільки ще днів попереду. Але знаю точно: поки ми глушимо їхню пропаганду, їхні дрони та їхній страх перед правдою - війна не закінчиться їхньою перемогою. Кава холоне, пора повертатися до цифр у списках. Бо за кожною з них - чиясь врятована життя.