Миттєвість 7. Ті, хто не може попросити про допомогу

Війна не обирає жертв - вона б’є по всьому живому. Леонід і Валентина Стоянови, подружжя-ветеринари з Одеси, зрозуміли це вже в перший день. Їхня місія почалася з простої поїздки: треба було відвезти корм і ліки в миколаївський «Притулок для тварин». Але дороги війни затягнули їх глибше - туди, де замкнені в клітках або покинуті в розбитих дворах тварини повільно божеволіли від голоду й вибухів. 

   Вони вивезли з пекла вже понад 400 душ. У їхньому старенькому бусі пліч-о-пліч їхали собаки, коти і навіть левенята з черепахами. 

   Одного разу біля села Шевченкове на Херсонщині вони ледь не залишилися назавжди. Сірий присмерк раптово прошили злі оранжеві іскри - автоматні черги. Орки були далеко, але їхні кулі шукали ціль жадібно й сліпо. 

   Леонід вдавив педаль у підлогу, а Валентина інстинктивно зігнулася, намагаючись закрити собою клітки. У салоні пахло густим, липким тваринним страхом. Під акомпанемент переляканого скиглення й гарчання шість куль із сухим дзвоном вп’ялися в обшивку. Бус здригнувся, «словив» метал, але не здався - вивіз усіх. 

   Вони ризикують життям заради тих, хто не може сказати «дякую». Але в кожному врятованому погляді, в кожному виляючому хвості вони знаходять сили їхати знову. Бо на цій війні людяність вимірюється не лише допомогою людям, а й захистом тих, хто абсолютно беззахисний.