16 миттєвостей війни
Миттєвість 6. У кожного свій фронт
Одеса. Знову подвійний удар по цивільних. 21 загиблий, серед них - двоє колег-рятувальників. Марина Авєріна - одна з тих, хто звикла виривати життя у смерті, але сьогодні смерть була надто жадібною.
Як вона витримує цей біль? Де знаходить сили не закричати, коли перед очима досі стоять обличчя тих, кого не встигли врятувати? На її одязі - важкий шар кіптяви й їдка бетонна пилюка, яка, здається, в’їлася в саму шкіру.
Вона не пішла додому. Просто не змогла переступити поріг, несучи на собі цей запах горілого. Марина присіла на лавку в частині, стискаючи в холодних, дрібно тремтячих руках телефон. На заставці - фото доньки, маленького клубочка нервів, який зараз, напевно, не спить, вслухаючись у кожен звук у під’їзді.
У трубці рідне, тепле дихання дитини. Марина заплющила очі, ковтаючи гіркий ком сліз:
- Вибач, люба, сьогодні багато роботи. Доведеться залишитися. Лягай спати, - голос майже не здригнувся, професійна витримка спрацювала як броня. - Ти ж у мене вже велика дівчинка…
У цю мить вона гостро, до фізичного болю подумала про чоловіка. Вони обидва на війні, просто сьогодні її лінія фронту пройшла через житловий квартал Одеси. Дві лінії, дві долі, одна невидима нитка, натягнута до межі.
#728 в Сучасна проза
Відредаговано: 20.03.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
