Миттєвість 1. Щедрік

Світ, яким ми його знали, не просто помер.  Його вбили. Повільно. На наших очах.  І ми досі стоїмо в черзі за його уламками.

   Черги за водою - це черги за життям, яке вже не належить нам.  Люди стоять годинами, тримаючи порожні пляшки, як останній доказ, що вони ще дихають.  Діти в цих чергах уже не плачуть - вони просто дивляться. Порожніми, старими очима. 

  Черги за пайками - це черги за правом існувати ще один день. І в кожній такій черзі хтось тихо відходить убік, бо «мені вже не треба». Бо не витримав чекати.

   А в старому «сталінському» дворі, де колись грали в класики й цвірінькали горобці, тепер у підвалі - благодійний фонд. Підвал, де пахне цвіллю, потом, страхом і… надією.  Надією, яка болить сильніше за все інше.  Бо надія - це коли ти знаєш, що завтра може не бути, але все одно пакуєш коробки.  Роздаєш останнє.  І шепочеш: «Тримайся, рідний».

«Щедрик-щедрик-щедрівочка… 

Прилетіла ластівочка»… 

   Але ластівка вже давно не прилітає.  Замість неї - «шахеди» й «прильоти». Замість щедрої долі - список загиблих, який росте швидше, ніж ми встигаємо писати.

   Хаос перших днів не зник. Він просто в’ївся в кістки. Склади - це могили речей, які вже ніхто не забере.  Скотч - це шви на розірваному житті. Кожен пакунок - крихта, яку ми кидаємо в прірву, щоб хтось не впав туди остаточно.

«В тебе товар весь хороший, 

будеш мати мірку грошей…»

Ці слова тепер звучать як знущання. Яке багатство? Яка мірка грошей?  Коли єдина валюта - це «живий» чи «двохсотий». Коли мати тримає в руках чужу куртку й плаче, бо її син уже не потребує тепла.

   Не відмовляй у благодіянні нужденному,  коли в силі твоєї руки зробити його.

Бо якщо ти відмовив сьогодні - завтра ти можеш стояти в тій самій черзі. Або лежати під уламками.  Або просто зникнути - без фото, без імені, без «дякую».

   Ми ділимося останнім.  Ми обіймаємо незнайомців, бо більше нікого не залишилося.  Ми кричимо «тримайся», коли самі вже ледве стоїмо. 

І в кожному такому «тримайся» - кривава нитка нашого опору. Нитка, яка рветься щодня.  Але ми все одно в’яжемо її знову. Бо якщо не ми - то хто?

   Це не щедрість.  Це відчай, який навчився любити. Це біль, який навчився давати. Це ми - живі серед мертвих. І мертві серед живих. І все ще - не здалися.