11

- А хіба ми не будемо чекати, поки ця все негода ущухне? - Я ніяк не могла заспокоїтися від того, щоб бачила за вікном. А точніше я там нічого не бачила, адже розпочалася неймовірна злива, через котру було помітно тільки відблиски ліхтарів, чи то на аеропорту, чи то на корпусі іншого літака. Не зрозуміло. Бо реально не можна було нічого розгледіти, тим більше навіть попри шум пасажирів, було добре чути розряди грому. Страшно, дуже страшно, ще й знаходячись у такій закритій консервній банці.

- А що таке, страшно? Хочеш вийти? Так вперед, поки є ще така можливість, - схоже ще не всі емоції вгамувалися в цієї Дани, адже якщо я вже практично забула про нашу з нею суперечку та перемикнулася на негоду та її наслідки, то дівчина явно тільки й очікувала приводу мене зачепити. Й ось він цей привід, як вдало для неї виник.

- Дано, заспокойся, - я вже було хотіла розкрити рота, щоб висловити цій нахабі дорогу, по якій варто піти, і не факт,  далеко не факт, що ця дорога буде вкрита червоною доріжкою, як втрутився Олівер. Чоловіку вистачило двох слів та одного погляду на дівчину, щоб вона незадоволено та демонстративно відвернулася до вікна. При цьому перед тим змірявши мене ненависним поглядом. - Все гаразд, не переймайся, в цій авіакомпанії найкращі пілоти, тож все буде добре.

Чорт, як би я хотіла почути цю фразу при інших обставинах, коли немає поряд цієї Дани та і всіх інших людей, а тільки я та він...

- Добре, дякую, - Олівер мене заспокоїв, але всього лише трішки, більше мені не хотілося справді показувати перед ним свій страх. А то виходить якось я програю битву холоднокровності цій вискочці біля вікна. Не можу бути такою ж стриманою та адекватною, як ця Дана. Тож тільки через це я злегка посміхнулася чоловікові та перевела погляд вперед. По-перше, щоб не дивитися на обличчя, котре мені хотілося поцілувати. А по-друге, відвернути все ж увагу від погоди за вікном та абстрагуватися.

Саме через те, що я не хотіла здатися Оліверу маленькою, заляканою дівчинкою, саме через це я сховала якомога далі емоції, коли літак розганявся, коли під ним не опинилося землі, коли ми почали набирати висоту. У мене серця в п'яти впало, я дихала через раз, в голові крутилися найстрашніші думки, що ми розіб'ємося, але я трималася. Мені хотілося показати йому, що я сильна, що я не маленька дівчинка, з якою потрібно возитися і яку не варто сприймати навсправжки. Я ні чим не гірше від НЕЇ! Я хотіла йому це довести.

Літак вирівнявся і почав плавно летіти, і водночас мені вдалося вирівняти свій емоційний стан та навіть почати насолоджуватися цими дивними, але водночас фантастичними моментами. Тільки уявити, здавалося б здоровезний, важезний літак, котрий і так чимало важить, а тут ще й на борту стільки людей, а таке враження, що не летить, а парить у повітрі. Неймовірно. Дух перехоплює. Просто ВАУ!

Ось тільки моїй ейфорії не судилося довго пробути, адже минуло якихось хвилин десять, можливо п'ятнадцять, як літак почало трусити. Спочатку легенько, ледь вловимо, але з часом все сильніше та сильніше. У пасажирів почали випадати якісь чашечки, журнали, мобільні...

- Невеличка зона турбулентності, - схоже Олівер помітив, що я напружилася не на жарт, та і як можна цього не помітити, якщо я вчепилася в підлокітники нігтями так, що чорта з два мене звідси хтось витягне, тож вирішив заспокоїти. 

Мене вистачило тільки на подобу усмішки, бо одне діло переживати негоду на землі, коли ми ще нікуди не злетіли та під колесами цієї здоровезної штуки поверхня, а інше, коли ми в пару тисяч метрів над землею... Та і по обличчю Дани теж можна було помітити, що не все так добре, як то Олівер хоче донести. Дівчина вже не виглядала так впевнено, і навіть ми перетнулися поглядами, і в її погляді я не побачила ненависті до мене. Ні, тепер там був... Страх. Так, саме страх. Думаю наразі в очах дівчини можна було побачити те саме, що і в моїх очах. Та і в очах багатьох пасажирів цього літака... Наразі емоції у багатьох були схожі, дуже схожі...

"Шановні пасажири, не переймайтеся, ми просто..."

А от що просто ніхто не почув, бо фраза, я так зрозуміла пілота, обірвалася й розпочалася ще більша хитавиця. Якщо до цього нас просто колисало, як то на катері, коли хвилі одна за одною підіймають судно та перекочують туди-сюди, то от зараз це виглядало так, ніби розхитали гойдалку і вона вже не зупиниться, а тільки буде ще більше набирати обертів.

Якесь шурхотіння навколо, люди схвильовано та збуджено гомонять між собою, діти почали плакати... Це було найгірше, дитячий плач моментально вивітрював хоч якийсь позитив. Адже я не любила дитячий плач, мені хотілося все зробити задля того, щоб кожна дитина на світі не плакала, і по максимуму зробити так, щоб малеча тільки усміхалася та раділа життю. А зараз я не могла нічого вдіяти з цим плачем, я ніяк не могла заради тому, що ми... Могли розбитися. Діти це відчували, тому саме так показували свої щирі емоції... Емоції страху, зневіри, невідомості перед найближчим майбутнім...

- А зараз все ще гаразд? - Олівер був моєю надією, надією на те, що варто вгамуватися, взяти себе в руки та бути впевненою, що все будо добре. Я все ж таки не маленька, тож можу тримати свої емоції у вуздечку.

Ось тільки я не отримала ні відповіді від чоловіка, ні того, за чим я поверталася до нього... Я хотіла побачити на його обличчі впевненість, рішучість, а побачила розгубленість. Олівер був розгублений. Що ще може бути гірше в ситуації, коли єдина людина, на котру ти можеш покластися, не впевнена в позитивному результаті ситуації?

А він що, всесильний чи що? Він Бог чи що? Це волав внутрішній голос та перекрикував той галас, який вже стояв у салоні літака. Він така сама людина, як ти, з руками, ногами та головою. Він так само як і ти, помре, варто тільки літаку зіткнутися на повній швидкості з землею... 

Мій перший політ буде останнім... Моя перша подорож за кордон буде останньою. Моя мрія так і не здійсниться... Чи не заслуговую я на те, щоб хоча б отримати здійснення іншої мрії на заміну цій? Хіба це не буде справедливо?