1

- Бабусю, я вдома, але ненадовго, - вимовляю на ходу та прямую у свою кімнату, щоб переодягнутися з ділового стилю в більш святковий.

Сьогодні перший день навчання на другому курсі мого університету, тому ми з одногрупниками вирішили сходити десь посидіти та дещо відсвяткувати початок нового навчального року. У нас дуже невеличка група і тому мені здається через це і досить таки дружній колектив. Кожен з кожним спілкується, кожен кожного підтримує і допомагає в разі чого, тож ми засумували одне за одним за час літніх канікул. Тому нам всім кров із носа варто зустрітися та поділитися новинами та подіями, які з нами трапилися за ці майже три місяці, поки ми не бачилися всі разом. 

Що ж, на вулиці хоч і осінь, але тільки початок цієї пори року, тож вирішую, що одягнути сукню буде досить таки вдалим варіантом на цей вечір. Візьму якусь ще невеличку курточку в разі чого, щоб накинути зверху, але думаю холодно не буде. Іра як староста групи й водночас найактивніша запальничка нашого колективу, знайшла класний ресторан на березі моря. З літнім майданчиком та навіть танцмайданчиком. Тож впевнена - сумно нам не буде, а зігріватися 
 в разі чого будемо танцями. Головне, щоб не стало настільки спекотно, щоб ми не полізли купатися в море. Минулого року саме цим і завершилося наше перше вересня, наш день знайомства одне з одним. Думаю з того дня так і зародилося все, що ми стали всі настільки дружнім колективом та одним цілим.

На піднесеному настрої вилітаю у вітальню та вже починаю натягувати на себе балетки. Якраз класна тема і для потанцювати, і для походити під сукню теж в самий раз.

- Бабусю, повернуся ближче до опівночі, так що на мене не очікуйте. Ми з одногрупниками йдемо святкувати початок нового навчального року.

Ну все, так сказати, відстрілялася, зараз почую від бабулі щось на кшталт "щасливо" чи то "гарно провести час", відповім класичне "дякую" і можу стрілою вилітати з квартири. Навіть руку поклала на ручку дверей, щоб не втрачати часу, бо внизу на мене вже має очікувати таксі, яке й довезе до того ресторану, де й буде відбуватися наша гулянка. Ось тільки так швидко все не виходить, як то я планувала, адже бабуся нічого не відповідає, мовчить. Та і зазвичай вона щось на кухні майструє, завжди при кулінарній справі, а тут... Тиша. Дуже дивно... 

- Бабусю? - Чорт з ним з тим таксі, зачекає, заплачу за простій, не збіднію. Але те, що рідна не відповідає, викликає у мене... Ну не паніку, але якісь неприємні відчуття так точно. Не схоже це на неї, щоб вона нічого не відповіла. Дідусь то може в такий час спати, у нього своя особлива дисципліна, але бабуся вічно як молодиця пурхає по квартирі туди-сюди та чимось займається. 

А тут тиша, нічого й нікого не чутно... Заходжу на кухню, де найпевніше має бути бабця - нікого. Навколо все чисто, все прибрано, як і завжди, але нікого немає. 

- Дідусю, можна зайти? - Перед тим, як зайти в кімнату до бабусі та дідуся, питаю дозволу, адже я поважаю особисті кордони кожної людини. 

Але у відповідь - мовчанка. Тож злегка прочиняю двері й варто тільки кинути оком, щоб зрозуміти, що і в кімнаті нікого немає. Ні в цій кімнаті, ні в моїй кімнаті, ні на кухні, і навіть не в туалеті... Ніде нікого немає. У квартирі тільки я одна.

Бабуся ніби не говорила нічого щодо того, що вони з дідусем мають кудись йти. Не говорила та й не дзвонила, щоб попередити щодо того, що вони кудись відлучаться.

Що ж, варто дзвонити до них. Дізнатися, коли вони будуть вдома, а найголовніше повідомити, що я сьогодні буду дуже пізно ввечері, щоб вони за мене не переймалися. Все ж не молоді люди. Але й тут дивина... Мобільний дідуся відімкнений, а подзвонивши на номер бабці, я почула тільки гудки. Гудки, гудки й ще раз гудки, бо я набрала до неї з десяток разів. 

Присідаю на ліжко, щоб заспокоїти ту паніку, яка починає вирувати всередині мене, і як тільки моя п'ята точка торкається до ліжка, розноситься мелодія мого телефону. Ну нарешті! З'явилися! 

Ось тільки я рано раділа, адже це був таксист, котрому набридло очікувати на мою персону й він вирішив пересвідчитися, чи я точно буду їхати, чи ні. Все ж минуло сорок хвилин з того часу, як він під'їхав до мого під'їзду... Сорок хвилин, а я все ще не показала носа з будинку.

Спускалася я до нього, щоб розрахуватися за простій, на ватяних ногах. На ватяних ногах та з серцем, яке стукало в грудях так сильно, що мені здавалося відлунювало потужними басами по під'їзду. Звичайно я вже не думала ні про таксі, ні про ресторан, ні тим паче про якесь святкування... Таке вже було... Таке вже було раніше... Я вже переживала схожі емоції... Тоді так само мене покинула рідна, кохана людина. Просто пішла з мого життя раз і назавжди й більше ніколи в ньому не появилася... Хоча я хотіла, я дуже хотіла, щоб ця людина повернулася...

Цією людиною була моя мати. Яка покинула мене раз і назавжди.

Певно варто трішки вам пояснити, що зі мною трапилося раніше, коли ми ще з вами не були знайомі. Тож поки я вже вкотре набираю до бабусі та надіюся, що з цього щось вийде та рідненька підійме слухавку, послухайте, будь ласка, про те, що трапилося у моєму житті. Чому я жила з бабусею та дідусем в одній квартирі.

Варто певно розпочати з того, що перший покинув мене батько. Так, не одна рідна людина кинула мене напризволяще та пішла своїм шляхом. Тато кинув і мене, і матір, і пішов своєю власною дорогою. 

З розповіді матері, якій я на той момент довіряла, адже батько ледве не став для мене ворогом номер один після того, як нас покинув, то він любив пригубити чарчину. Спочатку все розпочалося з того, що він кожного дня приходив з роботи, яка, на секундочку, не була найлегшою професією, адже тато працював плиточником, та приголублював алкоголь. Типу як до смачної вечері та після важкого робочого дня. Мати це не дуже подобалося, але вона все ж таки розуміла, що чоловіку справді не легко на роботі, тож закривала на це очі. Заради мене. Заради цілісної родини.