15 липня

Застілля розпочали ввечері, якраз була субота, і всі могли розслабитися після робочого тижня. Відмічали день народження Світлани.

— Ну, давай. Тепер за любов. Всі п'ємо до дна, я слідкую!

Аллочка наповнила усі чарки до краю і з почуттям виконаного обов’язку посміхалася. І її напрочуд швидко взяло тоді. З п’яти людей саме вона зарум’яніла першою. Однак наливати та слідкувати за тим, чи усі питимуть, це дівчині не заважало. Наполягала вона на випивці так, наче спеціально розум затуманити хотіла. 

Святкували вони вже десь години зо дві, починало сутеніти.

П’ятнадцяте липня, застілля просто у дворі дому, де жила Світлана зі своїм Микитою. Старий такий радянський двір — із декількома шнурами для висушування одягу, сарайчиком, виноградником, за яким доглядає тільки пенсіонерка із квартири на першому поверсі…

Їй виповнюється двадцять чотири, а з Микитою вони разом місяців вісім. Прийшло троє близьких друзів: ще одна парочка — Ігор та Рита. Тимчасово без пари була тільки Аллочка, але це нікого не бентежило. З такою дівчиною будь-які посиденьки веселіше! Без Аллочки — нікуди.

— От що, треба нам ще раз на Василя піти, поки осінь не наступила. Минулого разу супер було. Га?

Василем у народі прозвали гору за містом. Не Говерла, звісно, але красива, вона приваблювала як туристів, так і просто любителів полазити нерівною місциною з деревами. Ліс, струмок, смажене м’ясо, атмосфера походу, свіже повітря. Що може бути краще? Все те ж саме, тільки з алкоголем.

На пропозицію Аллочки одразу ж відреагував Микита. Обоє були балакучими, навіть коли геть п’яні:

— Ну не знаю, можна, в принципі. Але це якщо збиратися, то я за якесь інше місце. От на море я б…

— Море встигнеться, оксамитовий сезон — ось це тема. Вересень-жовтень можна поїхати. А от на Василя — давайте, але усі! Щоб з наметами, мангалом. Ще Павлика запросимо з гітарою! — незважаючи на свій стан, запалилася ідеєю Аллочка.

І тут наче щось ущипнуло Світлану, витягнуло із теплих обіймів легкого сп’яніння, коли мова зайшла про похід:

— А це коли ви в гори йшли, що нас з Микитою не взяли?

Аллочка вирячилась на Світлану. Ігор з Ритою не відреагували на запитання. Були зайняті тим, що тиснулися одне до одного у легкій напівдрімоті. Але — розплющили очі відразу, як почули це. І переглянулись коротко. Так здалося Світлані. 

Це був звичайний вечір, п’ятнадцяте липня, день народження Світлани. Вони всі вирішили скинутися грішми та посидіти. На думку самої Світлани це більш душевний та цікавим спосіб провести час, ніж марніти десь у темному кафе. Комарі не те, щоб докучали, але їх ставало більше. Зліталися, либонь, на світло яскравої лампи над столом. А ще — кусали Світлану. Вона єдина себе по руках та стегнах долонями била.

— Світланко, ти що? А хто, як не твій Микита, шашлика смажив? Хто ледь не розламав палатку, бо не зізнавався до цього, що не вміє грамотно її ставити? А хто потім сварився через це половину вечора?

Аллочка розсміялася та взяла із тарілки ще одну скибку порізаної ковбаси. Надто голосно й фальшиво. Безтурботне миле личко вже геть розчервонілося.

І то правда. Микита умів розвести добротне вогнище, якісно обсмажити м’ясо, але із встановленням туристичних палаток у нього були проблеми — він це ще в школі зрозумів. І тепер, незважаючи на всю абсурдність, сильно соромився свого невміння. Зараз він дивився на свою дівчину, підморгуючи їй. Жартують вони, либонь.

— Це ти про що, Аллочко?

Над столом повисла ледь відчутна напруга. Широко розплющила очі Світлана.

— Я не ходила з вами в гори...

Аллочка зареготала. Недобре гмикнула Рита в обіймах хлопця.

— Сонце, може, тобі вже вистачить на сьогодні? — уточнив Микита та приобняв Світлану. Та, здавалося, зовсім протверезіла.

— От подружаня, Свєт, це ти так відмазуєшся від нового походу? Чи не хочеш віддавати нам Микиту на приготування шашлика? Не забивай дурним голову, щасливо переночували, ведмеді нас не з’їли, а отже все добре, нічого страшного від тієї палатки нікому не сталося тоді. А от як основний фахівець по шашлику Микита нам потрібен. І ти теж! Тому, імениннице, давай-но ще по скляночці! І не одвертишся!

Говорить рівно, ніби завчений текст. 

Рита провела долонею кучерявим волоссям свого хлопця і підморгнула:

— Ти випий ще трішки, сонечко, випий ще одну…

— О! — зраділа Аллочка. — Бачте, люди випивають. І вип’єм зараз ми за активний відпочинок і природу! За тебе, Світланко, ми вже пили, ми тебе любимо — це ти знаєш… А зараз — за наше літо!

Знову усім до верхівки, знову до дна. Пекуча рідина тепер входить важче. Світлана дивиться то на Аллочку, то на свого Микиту, то на парочку поряд. Розіграти її надумали на День Народження?

— Так. Ви тут поворкуйте без мене, я швидко. Носик тільки-но припудрю.

Ніч уже майже повністю обійняла їх невеликий дерев’яний стіл. Аллочка вийшла із-за столу. Невдовзі пролунав телефонний дзвінок, і вона почала з кимось розмовляти.

— Народ, що за похід, ви про що? Ви серйозно ось це от зараз?

Микита протер рукою лоба, позіхнув і нудним голосом відповів:

— У кінці квітня, Свєт, ми ходили на Василя. У кінці квітня минулого року. Не було лишень Рити, бо вона до Європи якраз їздила. Ти дійсно забула? Або... Не хочеш повторити?

Знову переглядаються, шепочуть щось. Рита Ігоря ліктем під ребра стукає. А той очі закотив.

— Та буде вам. Вибачте, звісно, але кепсько ви жартуєте. Якщо таким чином мене запрошуєте, то дякую. Але я не ходила з вами на Василя. Микит, ну що ти на мене вирячився?

Світлана розсміялася та налила собі ще чарку. Випила, не закусуючи. Рита гмикнула та впевнено сказала:

— Так, Світланко, якщо вже бавитися алкоголізмом, то я не дам тобі це робити самостійно. Не в мою зміну. У нас ще залишилося декілька тостів. Ей, Ігорю, не спати!

І ніби як всім знову стало весело. Невдовзі повернулась і Аллочка. І всі вони продовжили розмовляти ні про що. Життєві плани тепер стали далекоглядними, а розмова — більш в’язкою. Про похід на Василя більше ніхто не згадував.