14.02.2021

Тобі ніколи не подобалось це свято. Пам’ятаю, як ти постійно закочував очі, коли ми проминали чергову крамницю, прикрашену відповідними декораціями у традиційних рожево-червоних кольорах. Чи то коли дивилися один із тих заїжджених класичних ромкомів, які полюбляють переглядати парочки в цей день. Ти просто терпіти не міг ромкоми. Однак не казав ні слова, натомість мовчки витріщався в екран, поки я безтямно хихотів з дурнуватих жартиків, навіть якщо вже давно вивчив їх усіх напам’ять. Можу тільки уявити, як це тебе дратувало. Знаєш, ти міг би врешті-решт покласти край своїм стражданням, вихопити в мене пульт і взяти показ нашого імпровізованого кіносеансу під свій контроль, обравши «Месників» чи третю серію «Зоряних воєн» - вона була твоєю улюбленою, я нарешті спромігся запам’ятати. Тільки ти про це вже ніколи не дізнаєшся. Часом, пізно ввечері, я вмикаю собі якусь із цих стрічок, і буває, засиджусь аж до ранку, потупивши набряклі очі в екран, проте здавалось, не бачив там абсолютно нічого. Не знаю, навіщо я досі їх дивлюся. Шукаю способи, аби вбити хвилини свого безрадісного, позбавленого будь-яких сенсів, існування? Намагаюсь повернути те, що для мене завжди втрачено? З мого горла виривається короткий смішок. Якби ти зараз був тут, то неодмінно розреготався б з моїх слів теж. Хіба з нас двох не я безперестанку торочив, що минуле варто залишити позаду й рухатися уперед, зосередившись на теперішньому, адже це єдине, на що ми все ще здатні вплинути. «Жити одним днем» - таким був мій девіз. Моє незмінне кредо, якому я не зраджував ніколи й не зраджую до сьогодні. Різниця тільки в тому, що тепер я не живу взагалі.

***
Сонце вже давно сховалося за обрій, на безкрайньому полотні небосхилу почали виблискувати перші зорі. Я підвів очі угору, на мить зачарований їхнім холодним, не досяжним мені сяйвом, немов до цих пір не бачив нічого більш прекрасного. Або ж просто перестав помічати.  

-  Зі святом тебе, мій Валентине, - самими губами прошепотів я у далечінь, і мої слова враз розтанули у повітрі, розчинившись у одвічній тиші цвинтару, серед численних надгробків, де, можливо, була похована не одна на завжди розбита душа.