7. Розділ. Поле смерті вторгнення.

Я піднявся з землі, відчуваючи, як біль у нозі повністю зник. Фейра теж виглядала значно краще, її рухи були впевненими, а рум’янець повернувся на її обличчя. Було зрозуміло, що Інферент знову втрутився. Добре мати такого союзника в цьому світі, але я знав — за все доводиться платити. Це відчуття не покидало мене. Його допомога не могла бути безкорисливою.

Ми почали збиратися в дорогу, коли раптом далеко за галявиною рознісся звук вибуху. Повітря здригнулося, і слідом за вибухом донеслися глухі звуки пострілів. Вони звучали на весь простір, змушуючи тваринок біля дерева розбігатися хто куди. Монстри, які залишалися біля нас, раптом напружилися, як мисливці, що відчули здобич. Вони синхронно повернулися в бік звуків і, ніби за командою, рушили в тому напрямку.

— Рей, ти це чуєш? — перервала тишу Фейра, її голос звучав схвильовано.

— Так, вибух і автоматні черги. — Я повернувся в бік джерела звуку. — Це напевно знову псіекс.

Фейра глянула на мене з проблиском надії.

— Алеж вони можуть стати нашим порятунком! Вони можуть витягти нас звідси!

Я зітхнув і похитав головою.

— Фейра, ти сама знаєш, що це не так. Вони можуть пристрелити нас разом із монстрами. Для них ми вже мертві. Моргус, мабуть, уже доповів, що ми загинули при виконанні завдання. Його зраду неможливо пробачити, але й довіряти псіексу після цього не можна.

Фейра схилила голову, її надія швидко змінилася розчаруванням.

— Ти правий. Вони вже зробили свій вибір.

— Але, — додав я, стискаючи меч, — це може бути шансом дізнатися, що відбувається. Нам потрібно глянути.

Вона кивнула, але напруга не покидала її обличчя. Ми рушили в бік вибухів, тримаючись ближче до тіні викривлених дерев. Моя рука інстинктивно лежала на руків’ї меча, а Фейра тримала напоготові свій лук.

— Рей, якщо вони побачать нас, що ми будемо робити? — тихо запитала вона, не відводячи погляду від горизонту.

— Тікати, якщо вдасться, — відповів я, але в глибині душі розумів, що від псіексу втекти неможливо. Вони завжди діють швидко і холоднокровно. Але зараз ми повинні були ризикнути.

За кожним нашим кроком здавалося, що світ стає дедалі небезпечнішим. Що б там не відбувалося, це могло змінити наші шанси на виживання.

Ми рухалися вперед, кожен наш крок був обережним, наче ми боялися розбудити монстрів, які могли ховатися за кожним викривленим деревом. Постріли ставали дедалі ближчими, їх гучність різала тишу цього дивного світу. І раптом — ще один вибух. Гучний, розривний, він струснув землю, і здавалося, що навіть небо здригнулося.

— Ще один вибух! З боку тих химерних дерев, — вигукнув я, швидко вдивляючись у туманний горизонт.

Фейра озирнулася з тривожним виразом обличчя.

— Рей, це схоже на масове вторгнення, — промовила вона з нотками страху в голосі.

— У них немає стільки людей для цього, — впевнено відповів я. Хоча в душі мене починали з'їдати сумніви. Псіекс завжди знаходить спосіб.

— Тоді зараз і дізнаємося, — твердо сказала Фейра. Її голос звучав впевнено, але в очах блищали тривога і злість.

Ми продовжили рух, зливаючись із тінями дерев і приховуючи кожен наш крок. Шепіт листя і наші прискорені подихи були єдиними звуками, що супроводжували нас. Ми кралися, наче хижаки, підбираючись ближче до шуму.

І ось, заховавшись за розбитими стовбурами, ми побачили їх. Солдати псіексу. Вони розгортали щось, схоже на польову базу. Їхні рухи були впевненими й відпрацьованими, наче вони знали, що роблять. Вибухи, які ми чули, були результатом їхньої роботи. Вони стріляли з РПГ по монстрах, що намагалися наблизитися. Фіолетові тіла падали, розриваючись на частини, але монстри продовжували наступ.

— Звідки у них така зброя? І хто ці люди? Вони точно не з нашого світу, — прошепотіла Фейра, її очі блищали від подиву й страху.

Я мовчки дивився на сцену перед нами, і відповідь сама знайшла мене.

— Знову, мабуть, пообіцяли золоті гори... — пробурмотів я, стискаючи кулаки. Псіекс це майстри маніпуляцій. Вони завжди знаходили спосіб залучити нових жертв у свої пастки.

Тоді наша увага переключилася на довгу трубу, яку солдати встановлювали по центру бази. Вона виглядала дивно, абсолютно не схожа на зброю, до якої ми звикли. Вона видавала дивні, вібруючі звуки, і від цього в мене пішли мурашки по спині.

— Що це за штука? — прошепотіла Фейра, стискаючи свій лук.

— Не знаю... Але я точно знаю, що це нам не сподобається, — відповів я, вдивляючись у незрозумілий пристрій, який, здавалося, готувався до чогось жахливого.

Ми затамували подих, ховаючись за розколотим стовбуром дерева. Після кожного вібруючого звуку труби, монстри, що намагалися прорватися до бази, починали корчитись у болючих конвульсіях. Їхні гучні рики перетворювалися на агонізуючі виття, поки вони не падали на землю, тріпотячи, ніби їх охоплював невидимий вогонь.

— Візьміть їх живими і доправте на базу! — крикнув один із солдатів. Його голос був чітким і наказовим, а його впевнений погляд свідчив, що він тут головний.

— Ця труба… — прошепотів я, уважно спостерігаючи за пристроєм. — Вона виводить монстрів з ладу. Напевно, це якийсь імпульс, що шкодить їхній нервовій системі.

— Рей! — вигукнула Фейра, стурбовано тягнучи мене за рукав. — А вибухівка? Чому вони повернулися? Вибух повинен був покласти край їхнім планам, але вони знову тут.

Я завагався. Слова Фейри мали сенс. Якщо це просто вилізка за ресурсами, чому вони будують базу? Чому повернулися з такими модернізованими обладунками й зброєю?

— Це вже цікаво, — промовив я, намагаючись стримати власне занепокоєння.

— Що ми будемо робити? — запитала Фейра. Її очі блищали тривогою, але в голосі звучала рішучість.

— Поки що будемо спостерігати, — відповів я, стискаючи меч. — Вони не знають, що ми тут, і це наш єдиний шанс зрозуміти, що відбувається.

Солдати виглядали абсолютно інакше, ніж ті, яких ми бачили раніше. Їхні темні бойові костюми були оснащені додатковими пристроями, які світилися слабким червоним світлом. У руках вони тримали зброю, яку я ніколи раніше не бачив — компактну, але, схоже, дуже потужну. Вони діяли злагоджено, кожен рух був відточений.