6. Розділ. Шлях крізь тіні.

Ми блукали цим чужим світом, намагаючись знайти їжу. Кожен наш крок здавався безрезультатним, і відчай починав підступати до серця. Повернутися до тих фруктів, що спричинили наші дивні видіння, було надто ризиковано. Але питання, яке мучило мене найбільше: чому ми бачили одне і те саме? Це не могло бути випадковістю.
Я глянув на годинник на своєму костюмі — 75 годин. Ми вже блукали кілька годин, але жодного натяку на їстівне чи безпечне.
"Рей, може, з’їмо одного з монстрів?" — посміхнулася Фейра, її голос звучав легковажно, але я чув у ньому приховану втому.
"Я думаю, тому дядьку з цього світу це не сподобається. Знаєш, як він назвав їх своїми дітьми," — відповів я, намагаючись розділити її жарт, хоча сам відчував себе спустошеним.
Ми йшли далі, поки не помітили знайому маленьку тваринку. Вона стояла неподалік і дивилася на нас своїми блискучими, цікавими очима.
"Так, ми більше за тобою не підемо!" — вигукнув я до неї.
"Тоді вона привела нас до тих галюциногенних фруктів," — пробурмотіла Фейра, скоса глянувши на мене.
Ми вирішили проігнорувати її, просто пройшовши повз. Але через кілька кроків я почув тонкий, пронизливий писк. Озирнувшись, я побачив, як тваринка стрімголов тікає, її маленьке тіло ледь помітно в світлі фіолетових трав.
"Чого це вона злякалася?" — здивовано запитала Фейра, зупиняючись поруч зі мною.
"Я не знаю, але мені це не подобається," — відповів я, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Тиша розірвалася, коли з-за великого каменя повільно вийшла істота. Вона відразу привернула нашу увагу — темна, ніби обкутана туманом, з важкими кроками, які залишали сліди на м’якій землі. Її паща була прочинена, і з неї витікала густа слина, яка капала на землю, видаючи моторошний звук.
"О, Господи… що це з ним?!" — вигукнула Фейра, її голос тремтів.
Я не міг відвести погляду. Це був монстр, але не такий, як ми бачили раніше. Його тіло здавалося більш масивним, його рухи були впевнені, але водночас повільні.
"Фейра, тримайся поруч," — сказав я, витягуючи меч, хоча моя рука злегка тремтіла.
Істота зробила ще кілька кроків у наш бік, і кожен її рух відлунював у мене в грудях. Це вже не був звичайний монстр цього світу. Цей здавався… хижаком, що вийшов на полювання.
Монстр раптово зупинився, його тіло завмерло, а голова нахилилася в наш бік, ніби він відчув нашу присутність. Його темна, затуманена форма виглядала ще більш лякаючою в цій миті тиші. Потім з глибини його грудей почало доноситися тихе, але моторошне гарчання, яке змусило мене стискати меч ще сильніше.
Фейра без жодного слова підняла лук і швидко натягнула тятиву, прицілюючись у монстра. Її рухи були спокійними, але в очах я бачив напругу.
І раптом монстр різко підняв голову до неба і видав оглушливий рик, такий потужний і роздираючий, що мої вуха запекло. Це не був просто звук — це був крик, заклик, який, здавалося, пронизував весь світ.
"От дідько! Він кличе своїх, рідних!" — викрикнув я, зрозумівши, що ми у великій небезпеці.
Фейра не тягнула часу — її стріла випустилася зі свистом і влучила монстру прямо в груди. Істота заревла ще голосніше, її тіло здригнулося від болю. Слина з її пащі бризнула в різні сторони, а червоні очі загорілися ще сильніше.
Не даючи йому часу на реакцію, монстр кинувся в мій бік, його масивні лапи здіймали пил і залишали вм’ятини на землі. Усе відбувалося занадто швидко. Я встиг лише різко нахилитися вбік, а потім усією силою рубанув мечем. Лезо увійшло в його шию, і за мить голова монстра відлетіла в сторону. Його обезголовлене тіло повалилося на землю з гучним глухим ударом.
Я тяжко дихав, тримаючи меч у руках, коли почув перший рик. А потім ще один. І ще. Звук був зловісний, глибокий і лився з-за горба перед нами.
"От бляха! Скільки їх там?!" — вигукнула Фейра, намагаючись швидко дістати ще одну стрілу. Її голос тремтів, але руки діяли впевнено. — "І чому вони знову на нас полюють?!"
"Це якісь інші," — сказав я, відчуваючи, як серце калатає від адреналіну. Моє тіло було готове до нового бою, але голова була повністю спантеличена.
Звук рику наближався. Здавалося, що ці створіння знали кожен куток цього світу, і ми з Фейрою були чужими на їхній території. Часу думати більше не було.
"Фейра, готуйся. Вони вже тут," — прошепотів я, відчуваючи, як моя рука знову стискає меч.
З-за горба почали вибігати монстри, схожі на першого, але значно менші за розміром і набагато швидші. Їхні рухи були стрімкими, хаотичними, але водночас добре скоординованими. Слина капала з пащ, коли вони рухалися на нас із моторошним гарчанням.
"От дідько!" — викрикнула Фейра, випускаючи стрілу, яка пролетіла повз найближчого монстра. Її руки тремтіли, але вона швидко натягнула другу стрілу.
Я міцніше стиснув свій неоновий меч, переходячи в бойову стійку. Усе, чого мене вчили, почало діяти автоматично: спостерігати за рухами ворога, підраховувати їхню кількість, визначати слабкі місця. Мій погляд ковзав від одного до іншого, але не встиг я повністю оцінити ситуацію, як один із монстрів стрибнув просто на мене.
Я різко пригнувся, його лапи просвистіли над моєю головою. Одним блискавичним рухом я взмахнув мечем, і лезо розсікло тіло монстра навпіл. Його частини впали обабіч мене з огидним звуком, а в повітрі запахло чимось гнилим.
Я лише зітхнув, коли з правого боку інший монстр кинувся прямо на мене. Його щелепи були широко розкриті, готові вгризтися в моє горло. Я не думав — я діяв. Вдарив його ногою прямо в пащу, звук хрускоту кісток рознісся в повітрі. Монстр впав, але не здався, лише захитався.
Зліва знову ще один! Я зробив швидкий крок назад, ухиляючись, і мечем відрубав йому передні лапи. Він видав пронизливий крик, але не впав, все ще намагаючись дістатися до мене.
"Рей, обережно!" — крикнула Фейра. Її голос був різким, але впевненим. Я встиг побачити, як вона випустила ще одну стрілу. Її рух був точним, і стріла влучила в тулуб одного з монстрів. Але він продовжував бігти, немов нічого й не сталося.
"Чорт, вони не здаються!" — закричала Фейра, натягуючи нову стрілу. Її руки швидко рухалися, її концентрація була на межі можливого.
Ще два монстри рвонули в наш бік одночасно. Я зробив крок уперед і зі всієї сили рубанув одного, розрубавши його навпіл. Кров бризнула, забруднивши землю під ногами. Другий монстр намагався обійти мене збоку, але я різко розвернувся, вдаривши його руків’ям меча по голові, а потім добив ударом леза.
"Фейра, позаду тебе!" — закричав я, побачивши, як один із монстрів тихо підкрадався до неї.
Вона різко обернулася і випустила стрілу прямо йому в голову. Монстр зупинився на мить, його тіло захиталося, а потім він повалився.
"Скільки їх ще?!" — видихнула вона, швидко перезаряджаючи лук.
"Я не знаю, але їх занадто багато!" — відповів я, стираючи піт із чола.
Ворогів ставало все більше. Ми билися як могли, але їхній натиск був невпинним. Земля була всіяна тілами монстрів, а ми стояли посеред цього хаосу, продовжуючи боротися, розуміючи, що кожна секунда могла стати для нас останньою. 
"Рей! Їх занадто багато!" — викрикнула Фейра, її голос був наповнений панікою. Я різко обернувся і побачив, як вона падає на землю. Один із монстрів, темний і масивний, стрибнув на неї, вчепившись кігтями в її руки. Фейра з останніх сил схопила свій лук і всунула його в пащу звіра, намагаючись утримати його зуби від її горла.
"Фейра, я вже йду!" — крикнув я, відчуваючи, як адреналін розливається по тілу. Я рвонув у її бік, але не встиг зробити й кількох кроків, як кілька монстрів відрізали мене від неї, огородивши з усіх боків.
Меч у моїй руці танцював у повітрі. Я різав, рубав, ухилявся, але монстри здавалися нескінченними. Їхні тіла падали одне за одним, але кожного разу на їхнє місце з’являлися нові. Мої руки вже починали боліти, але я не міг зупинитися.
"Фейра, тримайся!" — кричав я, намагаючись розірвати це пекельне кільце навколо себе.
І тут я відчув, як щось різко вчепилося мені за ногу. Біль пронизав тіло, змусивши мене закричати. "Ааа, дідько!" — з усіх сил я намагався вибити лапи монстра з ноги, але він кусав ще сильніше. Мій меч опустився, і я розрубав його тіло навпіл.
Однак раптом усе змінилося. У наступну секунду всі темні монстри, що нас атакували, почали видавати моторошне гарчання. Їхні тіла почали корчитися від болю, вони падали на землю, дряпаючи свої голови, ніби щось нестерпне пробралося в їхній розум. Їхні рики наповнили весь простір, створюючи відчуття, що світ тріщить від цього звуку.
Я обернувся до Фейри, яка лежала на землі, ще тримаючи лук у пащі монстра, який тепер корчився на ній, безсило гарчачи. "Фейра, ти ціла?" — крикнув я, намагаючись пробитися до неї.
Але новий звук привернув мою увагу. З-за пагорба почали вибігати інші монстри. Їхнє тіло світилося фіолетовим сяйвом, і вони виглядали схожими на тих, яких ми бачили раніше. Їхня поява була майже зловісною, але водночас у ній було щось величне. Їхні рухи були швидкими і точними, їхній вигляд контрастував із темними створіннями, що корчилися в агонії.
Ці нові монстри одразу напали на темніших. Вони не просто атакували, а знищували. Їхні зуби і кігті розривали горла, перегризали шиї, і все це відбувалося з холодною, майже механічною точністю.
"Що це?!" — вигукнула Фейра, нарешті підвівшись, але ще не відпускаючи лук.
"Не знаю, але здається, вони не тут, щоб допомогти нам," — відповів я, тримаючи меч у бойовій готовності. Моя рука боліла, кров капала з ноги, але я не міг зупинитися. Цей бій був ще далеким від завершення.
Я стояв біля Фейри, обидва ледве дихаючи після битви, і дивився, як фіолетові монстри завершували розправу над темними створіннями. Їхні рухи були швидкими, точними, майже механічними, але в них не було тієї дикої агресії, що ми бачили у темних. Це було щось інше — майже контрольоване.
Один із фіолетових раптом обернувся до нас. Його очі, яскраво сяючи, зустрілися з моїми. Це було дивно: ці створіння, на відміну від темних, мали зір, і вони бачили… бачили нас. Монстр повільно наближався, схиливши голову трохи набік, ніби намагаючись зрозуміти, хто ми.
Я автоматично підняв свій меч, тримаючи його наготові. Серце билося так сильно, що я відчував кожен удар у грудях.
"Рей, вони теж нападуть?" — тремтячим голосом запитала Фейра, хапаючи мене за руку.
"Не знаю," — прошепотів я, намагаючись не спускати очей з монстра.
Він зупинився за кілька кроків від мене і дивився прямо в очі. Його погляд був важким, майже пронизливим. У якийсь момент мені здалося, що я провалююсь у цей погляд, ніби мене затягує в темну вирву. Світ навколо зник, і я опинився знову в тому самому місці — темному, безмежному, мов нічне небо.
"Твоя нога," — почувся знайомий голос. Це була істота. — "У тебе серйозне поранення. Це не жарти."
"О, ти знову. Ну звісно, як же без тебе," — промовив я саркастично, оглядаючи своє оточення.
"Ти називаєш мене істотою?" — її голос був холодним і трохи обуреним.
"А як тебе ще називати? У тебе навіть обличчя немає!" — відповів я, розгублено потираючи голову.
"У мене є ім’я. Називай мене Інфірентом," — з гордістю відповіла вона.
"Інфі-що? Слухай, у кого вистачило фантазії так тебе назвати? Ну, добре, я просто назву тебе Інфір, щоб швидше було."
"Ні! Промовляй повне ім’я!" — різко заперечила вона, ніби це було справою принципу.
"Добре, добре, Інфірент, нехай так. Але скажи, що це за монстри, що на нас напали? Вони відрізняються від цих фіолетових, чи не так?"
"Це ті, хто не зміг впоратися з силою, яку їм надали. Їхні тіла і розум були зруйновані, і вони втратили зв’язок зі мною. Тепер вони полюють на все живе, включаючи наших власних жителів," — її голос звучав із нотками жалю, але водночас холодно, наче це було давно вирішеним питанням.
Я подивився на свою ногу. Біль пронизував усе тіло, і кров уже просочувалася через костюм.
"Що ж, виглядає так, ніби я теж не довго протримаюся. У мене серйозне поранення, так? Ну і що тепер, я помру?"
"Якщо залишиш усе як є, то так. У тебе буде зараження," — спокійно промовив Інфірент.
"Чудово. Ну вже краще я, ніж Фейра," — пробурмотів я, зціпивши зуби від болю.
"Ні, ти виживеш, якщо підеш до дерева. Я зцілю тебе," — сказала вона так, ніби це була звичайна розмова.
"І знову залізеш мені в голову, так? Чесно, я вже не здивуюся, якщо це все просто глюки," — я саркастично посміхнувся, хоча глибоко всередині був наляканий до тремтіння.
"Ти ще не розумієш, що все це важливіше, ніж твої сумніви. Прийдеш до дерева — і зрозумієш."
Світ знову закружляв навколо мене, і я відчув, як моє тіло повертається назад, до реальності.
"Рей! Що з тобою?!" — голос Фейри був наповнений подивом і тривогою. Вона схилилася до мене, намагаючись зрозуміти, що зі мною відбувається. "Іноді мені здається, що ти десь далеко від мене, навіть коли ти поруч."
"Та ні, все добре. Я тут," — відповів я, намагаючись приховати сум’яття.
"У сенсі, ти тут? А де ти був щойно?" — її очі звузилися від підозри. Вона чітко відчувала, що я щось приховую.
"Та ніде, тут і був," — я ухилився від прямої відповіді, намагаючись змінити тему. "Нам потрібно йти за цими монстрами. Ходімо."
"Йти за ними? Ти з глузду з’їхав?!" — її голос підвищився. Я знав, що це звучало безглуздо, але щось у мені наполягало, що це правильний шлях.
Я зробив крок, але біль у нозі став нестерпним. Я впав на землю, хапаючи повітря.
"Ааа, дідько! Моя нога!" — кричав я, тримаючись за рану. Біль проймав усе тіло, і я відчував, як сили покидають мене.
"О, Господи! Твоя нога… вона вся в крові!" — Фейра виглядала нажаханою. Вона намагалася притиснути руки до рани, щоб зупинити кровотечу. "Боже, Рей! Що нам робити?!"
"Ми повинні дістатися до дерева… там Інфірент вилікує мене…" — мої слова ставали тихішими, поки не розтанули зовсім. Голова запаморочилася, і світ довкола згас.
"Рей! Господи, не лишай мене!" — кричала Фейра, її голос був наповнений відчаєм. Вона тримала мене за плечі, трясучи, намагаючись привести до тями.
І тут із темряви з’явився один із фіолетових монстрів. Його очі спокійно блищали, і він повільно наблизився. Фейра завмерла, тримаючи мене на руках.
"Ти… ти допоможеш?" — запитала вона, невпевнено дивлячись на створіння. Монстр не відповів словами, лише спокійно гарчав, підставляючи свою широку спину.
"Ти хочеш його нести?" — її голос був тремтливим, але в ньому була надія. Вона подивилася на монстра, чекаючи хоч якоїсь відповіді.
Монстр тихо гаркнув, ніби підтверджуючи свої наміри. Фейра, зібравши всі свої сили, разом із монстром підняла мене й посадила на його спину.
"Будь ласка, тримай його міцно," — прошепотіла вона, її голос тремтів, але в ньому звучала рішучість.
Монстр повільно рушив уперед, несучи мене на спині. Фейра йшла поруч, постійно поглядаючи на мене. Її руки тряслися, але вона стискала кулаки, намагаючись не показати страху. Ми рухалися в бік дерева, і кожен крок здавався кроком у невідомість.
Коли ми наблизилися до дерева, монстр, обережно нахилившись, спустив мене на землю. Моє тіло було слабким, але я почав повертатися до тями. Я чув розпачливі крики Фейри, її голос тремтів від страху та хвилювання.
"Рей! Боже, що це?" — промовила вона, але її слова віддалялися, ніби я перебував у просторі між реальністю та сном.
Тепло раптово охопило моє тіло. Фіолетове світло, м'яке і водночас пронизливе, почало окутувати мене, просочуючись крізь кожну клітину. Я відчув, як біль у нозі поступово вщухає, а рана зникає, залишаючи тільки чисту, гладку шкіру. Фейра стояла поруч, її обличчя було наповнене подивом і страхом, але вона не відводила очей від мене.
"О боже..." — прошепотіла вона, дивлячись, як світло проникає в моє тіло, ніби очищуючи його від усього болю та страждань.
Але в той момент я перестав бачити її. Мій розум був повністю занурений у щось інше. Переді мною відкрився інший світ — біля чистої, немов кристал, річки я бачив істоту з фіолетовими руками і витонченим, довгим тілом. Його постава була граційною, майже царською. У своїх руках воно тримало щось схоже на посудину, наповнюючи її прозорою водою. Навколо нього стояли інші такі ж істоти — схожі на людей, але вищі, худіші, з великими очима, які випромінювали доброту і спокій.
Вони спілкувалися між собою мелодійними звуками, мовою, яку я не розумів. Їхній світ був наповнений гармонією, кожен рух був плавним, кожне слово звучало як частина великої симфонії. У їхніх очах світився спокій, якого я ніколи раніше не бачив.
Але це тривало недовго. Раптовий крик розірвав тишу. Одна з істот раптово впала на землю, хапаючись за груди, її обличчя виражало біль і відчай. Інші зупинилися, їхні очі наповнилися страхом. Одне з них вигукнуло щось, і всі почали бігти.
Переді мною з'явилося селище — маленькі будиночки, створені з блискучого матеріалу. Але це селище палахкотіло у вогні. Полум’я охоплювало все, що вони створили. Я бачив, як істоти намагалися врятувати своїх дітей, але кулі пробивали їхні тіла. Це були солдати Псіексу, їхні суворі обличчя не виражали жалю. Вони методично вбивали кожного, хто потрапляв у поле зору, зганяючи трупи в мішки.
Я відчував біль, яка не належала мені. Це була їхня втрата, їхній відчай. Цей біль пронизав мене сильніше, ніж усе, що я коли-небудь переживав. Усе, що я вважав трагедією у своєму житті, здавалося крихітним у порівнянні з їхнім світом, який було знищено заради чиїхось амбіцій. 
І тут усе розчинилося, наче хвиля темряви накрила мене. Я знову опинився у знайомій порожнечі, яка не мала ані початку, ані кінця.
Що це було? – спитав я, озираючись у темряві, хоча знав, що побачу його.
Це був спогад. Спогад того, кого ти називаєш фіолетовим монстром, – відповів Інферент, його голос лунав глибоко, немов відлуння моїх думок.
Але ж вони були іншими, гордими, такими... гарними, – я згадав ці образи, і моє серце стискалося. – Що з ними сталося?
Інферент мовчав мить, ніби обдумуючи, як краще сказати.
Коли загарбники вторглися у наш світ, вони спочатку ловили нас, намагаючись зрозуміти, використати. Але коли не отримали бажаного, просто почали знищувати. Вони палили наші домівки, стріляли у все, що рухалося. Вони не залишили навіть маленьких...
Його слова обпікали мене, кожна з них була наче звинувачення. Я мовчав, не знаючи, що сказати.
Ті, кого ти бачив, – продовжив він, – прийшли до мене, коли все було втрачено. Вони благали мене дати їм силу для боротьби. Вони готові були на все, аби захистити залишки цього світу.
І ти дав їм цю силу? – запитав я.
Так, я дав. Але ціна цієї сили була надто високою. Вона забрала їхню суть, їхню гармонію, їхні душі. Вони стали тим, чим ти їх зараз бачиш. Монстрами.
Інферент говорив це з глибокою біллю, і я відчув, як щось невидиме стискає моє серце. Його біль був не тільки словами, я відчував її в повітрі, у своєму диханні.
Мені дуже шкода... – вимовив я, хоч слова здавалися порожніми. Що я міг сказати? Я дивився на свою расу і бачив тільки темряву. Люди, які знищують заради своєї вигоди, не зважаючи ні на що.
Мене ніби різко витягнули з того місця, як смикнули за невидиму нитку. Світ повернувся до мене, я почув знайомий голос.
— Рей, ти чуєш мене? — схвильовано промовила Фейра, її руки ледь доторкнулися до моєї руки.
— Так, я тут, — відповів я, намагаючись привести свої думки до ладу. Мій погляд ковзнув на маленьких тваринок і монстрів, що оточували дерево. Вони рухалися тихо, здавалося, оберігали його. Сум і печаль охопили мене з новою силою, як хвиля, що накриває берег. Я відчував біль цього місця так само сильно, як власний.
— Рей, що відбувається? — запитала Фейра, її голос був тривожним, але сповненим турботи. — Хто такий Інферент? Ти говорив, що він тебе вилікує, перед тим як знепритомніти.
Я дивився на неї, вагаючись, як пояснити те, чого сам до кінця не розумів.
— Інферент — це той, кого ми називали істотою, — промовив я, намагаючись залишатися спокійним. Фейра нахмурилася, її очі наповнилися подивом і питаннями.
— Але звідки ти знаєш його ім’я? — наполягала вона, шукаючи правди в моїх очах.
Я відвів погляд, не зважаючи на біль, який це завдавало.
— Просто знаю... Вибач, я не можу тобі цього розказати, — відповів я тихо. У душі кипіли суперечливі почуття. Я не хотів, щоб Фейра побачила людство так, як його побачив я, з його жорстокістю та егоїзмом.
Вона зробила крок ближче, обійняла мене за плечі.
— Рей, будь ласка, скажи мені, — її голос тремтів, але залишався м’яким. — Це важливо для мене.
Я опустив голову. Як мені сказати їй правду? Як розповісти, що люди, яких ми оберігали, стали тими, хто знищив цей світ?
— Я розумію, Фейра... Але тут відбувалися такі речі, про які тобі краще не знати. Гаразд? — Я сподівався, що вона зможе прийняти моє мовчання.
На секунду вона мовчала. Потім, без жодного слова, обійняла мене міцніше.
— Що би там не було, я рада, що з тобою все добре, — тихо промовила вона, сховавши обличчя у мене на грудях.
Її слова заспокоювали, але залишали у мені гіркий післясмак. Я знав, що рано чи пізно правда вилізе назовні, і тоді наші серця, можливо, не витримають. 
— Скільки я тут пролежав? — запитав я, намагаючись підвестися. Мої очі ковзнули до годинника на костюмі — 90 годин з моменту прибуття. Час невблаганно спливав.
— Не знаю точно, — відповіла Фейра, сівши поруч зі мною. Її голос був спокійним, але у ньому чувся відтінок турботи. — Може, 10 годин, а може, й більше. Я втратила лік часу, спостерігаючи за тобою.
Вона уникала прямого погляду, ніби боялася, що я побачу її занепокоєння. Біля її ніг лежали декілька фруктів із дерева. Я помітив, що один був розрізаний.
— Ти знову скуштувала ці плоди? — запитав я, і в моєму голосі було більше подиву, ніж осуду.
— Так... — вона ледь посміхнулася. — І цього разу все було добре. Мабуть, вони безпечні, коли ми їх їмо свідомо.
Її посмішка, ця невеличка крихта звичного життя серед хаосу, змусила мене затримати на ній погляд. Я зрозумів, як багато вона для мене означає. Ці останні години дали мені усвідомити найголовніше.
— Фейра, — я глибоко вдихнув, намагаючись знайти правильні слова. — Я дуже сильно кохаю тебе.
Від моїх слів її очі заблищали, немов у них з’явилося внутрішнє сяйво. Вона виглядала щасливою і водночас розчуленою.
— І я тебе кохаю, Рей, — її голос був наповнений ніжністю і щирістю. Вона нахилилася до мене, і її губи торкнулися моїх.
У цей момент все інше стало неважливим. Всі монстри, всі загадки цього світу, всі страхи розчинилися в її поцілунку. Я відчував лише її тепло, її присутність, її любов. І це було єдине, що тримало мене на цьому світі.