5. Розділ. Межа реальності.

Ми сиділи мовчки, дивлячись на залишки світу навколо. Мої руки ще тримали маленьку іржаву коробку, а в голові крутилися сотні думок. Мені хотілося кричати, розбити її об землю, але я розумів, що це не допоможе.
"Рей," — голос Фейри перервав моє заціпеніння. Вона сиділа поруч, обережно поклавши руку мені на плече. — "Ми маємо рухатися далі. Твій батько… він би хотів, щоб ти не здавався."
Її слова були щирими, але важкими. Я відчував, що більше не можу бути тим, ким був. Те, що я побачив, змінило мене. Я поставив коробку на землю, ніби залишаючи частину себе разом із нею.
"Ти права," — відповів я, зітхнувши. — "Але це все змінює. Усе, у що ми вірили… все це було брехнею. Вони знали, що відправляють людей на смерть."
"Істина завжди важка," — Фейра дивилася мені у вічі. — "Але ми живі. Поки ми разом, у нас є шанс."
Її слова надали мені сил. Я встав, стискаючи свій меч, і озирнувся на фіолетові простори цього дивного світу. Тут було щось більше, ніж просто смерть.
"Нам потрібно знайти вихід. А якщо виходу немає… ми його створимо."
Ми рушили далі. Стежка тягнулася вгору, гублячись серед викривлених дерев, що світилися м’яким, майже примарним світлом. Кожен крок здавався важким, але Фейра була поруч. Її погляд був сповнений рішучості, хоча я помічав, як час від часу вона прикривала рот, щоб придушити кашель.
"Ти впевнена, що все гаразд?" — запитав я, коли вона зупинилася, щоб перевести подих.
"Рей, я сильніша, ніж здаюся," — відповіла вона з усмішкою, але її очі не могли приховати втому.
Ми рухалися далі, і раптом стежка привела нас до дивного місця. Перед нами з’явився кам’яний монумент, укритий мохом і сяючими символами. Він виглядав так, ніби був тут тисячі років.
"Що це?" — запитала Фейра, обережно торкаючись його поверхні.
"Можливо, це частина цього світу, а може, щось залишене тими, хто прийшов сюди раніше," — припустив я, обережно обводячи поглядом навколишню місцевість.
Символи почали слабко світитися, коли Фейра доторкнулася до одного з них. З монумента почулося гудіння, і земля під нами злегка здригнулася.
"Рей…" — її голос затремтів.
"Мабуть, ми щось активували," — сказав я, відступаючи.
І раптом перед нами з’явився величезний портал, обрамлений тим самим світлом, що й монумент. Він мерехтів, ніби запрошуючи нас.
"Це може бути вихід," — сказала Фейра, вдивляючись у сяючу поверхню.
"Або пастка," — відповів я, стискаючи руків’я меча.
Ми стояли перед порталом, розуміючи, що зроблений вибір може стати вирішальним.
"Нам уже немає що втрачати. Можливо, це вихід, а можливо — ні. Але я зайду. А ти… ти залишайся тут," — сказав я, намагаючись приховати власний страх. Я був зламаний, але не хотів цього показувати. Можливо, це було неповагою до Фейри, яка вірила в мене, але я вже не бачив ні надії, ні сенсу.
"Рей, стій!" — її голос був твердим, але в ньому звучала нотка відчаю. Вона вхопила мене за руку і міцно стиснула, не відпускаючи. — "Ми зайдемо туди разом. Ти чуєш? Разом."
"Фейра…" — я дивився на неї, намагаючись знайти в собі сили переконати її залишитися. — "Дідько, я не буду ризикувати тобою!"
"Зрозуміло…" — її голос затремтів, і вона ледь не відвела погляд. — "Ти залишиш мене тут саму, так? Це твій план?"
Я бачив, як її очі наповнюються слізьми, але вона вперто трималася, не дозволяючи їм впасти. Вона намагалася бути сильною, хоча я знав, як їй важко.
"Я не хочу тебе залишати," — сказав я тихо, відчуваючи, як власні слова тиснуть мені на серце. — "Але, Фейра, минуло вже 72 години. Час йде, і нам треба щось робити. Зрозумій мене…"
"Тобто ти просто підеш? А я залишуся тут, так?" — її голос звучав різко, але водночас сповнений болю.
Я сам не розумів, що роблю. Її слова прорізали мене, як меч. Вона мала рацію, але я не знав, як інакше вчинити.
"Я не знаю, Фейра…" — відповів я, але вона вже не слухала.
"Добре," — сказала вона, стискаючи зуби. — "Давай підемо разом. Разом, Рей."
Але раптом вона зупинилася, різко нахилившись, і почала кашляти. Кашель був таким сильним, що здавався болючим.
"Фейра! Все гаразд?" — я підійшов до неї, але вона не відповідала.
Вона хапалася за горло, намагаючись вдихнути повітря, але нічого не виходило. Її обличчя почало бліднути, а в очах відбивався відчай.
"Я… не можу… дихати… Рей!" — ледь вимовила вона, кашляючи ще сильніше.
"Боже, Фейра! Що з тобою?" — я спробував її підтримати, але відчував, як паніка охоплює мене.
Її ноги підкосилися, і вона опустилася на коліна. Я не міг знайти слів, щоб заспокоїти її. Усе, що я міг зробити, — це тримати її, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
"Рей… врятуй мене… будь ласка…" — її голос ледь долинав до мене, слабкий, як останній подих вітру перед бурею.
"Як?! Як тебе врятувати?!" — я кричав, стискаючи її у своїх руках. Її тіло було безсиле, а обличчя втрачало колір. — "Фейра, ні! Господи, ні! Не помирай!"
Мій крик здавалося розривав світ. Я тримав її, немов боявся, що вона зникне прямо в моїх руках. Мене охопив дикий страх, який швидко змінився на відчай.
"Фейра, чуєш мене?! Не залишай мене! Прошу!"
І тут… голос. Він пролунав не зовні, а всередині моєї голови, глибокий і моторошний.
"Рей…"
Я застиг, стискаючи її тіло.
"Хто це?! Що ти хочеш?!" — я закричав у пустоту, не розуміючи, з ким говорю.
"Твоя роль ще не завершена. Ти мусиш залишитися."
"Вбий мене!" — закричав я, дивлячись у небо, немов очікуючи відповіді від самого світу. — "Я не можу без неї! Моє життя більше не має сенсу!"
"Ні…" — голос звучав холодно, але водночас відчувалася якась незрозуміла сила. — "Ти ще нічого не зрозумів."
"Що я повинен зрозуміти?! Скажи мені, дідько, що?! Вона була всім, що я мав! І тепер її немає!"
Слова рвалися з моїх вуст, але раптом усе затихло. Світ навколо став моторошно беззвучним, а потім я почув… її голос.
"Рей! Рей! Прокинься!"
Моє серце зупинилося на мить. Це не могло бути правдою.
"Фейра?" — я підвів голову, шукаючи джерело звуку.
"Рей, прокинься! Це я, Фейра!"
Я почув удар… і ще один. Я бачив лише темряву, але її голос пробивався крізь неї, як промінь світла.
"Рей! Я тут! Ти мусиш повернутися до мене!"
І раптом я відчув поштовх, немов мене витягнули з глибокого сну. Я відкрив очі, задихаючись, і побачив її. Вона тримала мене за плечі, дивлячись у мої очі, з яких текли сльози.
"Фейра… ти…"
"Я тут," — сказала вона, обіймаючи мене. Її дотик був теплим і реальним.
Я вдихнув глибоко, намагаючись зрозуміти, що сталося. Але це не було сном. Те, що я відчув, було занадто справжнім.
"Що сталося, Рей?" — запитала вона, дивлячись на мене з тривогою.
"Де монумент? Де портал?!" — мої слова виривалися з грудей, і я не міг зрозуміти, чи це сон, чи реальність.
Переді мною стояла Фейра. Жива. Справжня. Її очі були сповнені тривоги, а обличчя змарніле від страху.
"Фейра, ти жива?" — ледь прошепотів я, але не втратив ні секунди, щоб обійняти її. Я тримав її так міцно, немов боявся, що вона знову зникне.
"Рей, що з тобою сталося? Який монумент? Який портал?" — її голос був наповнений розгубленістю, але водночас у ньому звучала щира турбота. — "Ти просто впав. Твої очі стали білими, ти почав битися в конвульсіях. Я думала… я думала, ти більше не повернешся…"
Ми стояли на краю саду, серед тих химерних дерев, які так нагадували ув’язнені тіні. Світ навколо здавався одночасно знайомим і чужим. Я озирнувся, але монументу не було. Жодного порталу. Лише фіолетова трава і дерева, що здіймалися до неба, як гігантські руки.
"Нічого… все добре, я тут," — намагався я заспокоїти її, хоча сам відчував, як реальність вислизає з-під ніг.
Я обіймав її так, як ніколи раніше. Її тремтіння передавалося мені, і я відчував, що вона теж була на межі.
"Рей, мені страшно," — прошепотіла вона, опустивши голову мені на плече.
Я погладив її волосся, намагаючись приховати власний страх. Її серце билося так швидко, що я відчував його ритм через її спорядження.
"Я тут, Фейра. Я не дам тобі нічого заподіяти," — сказав я, хоча сам був далеко не впевнений у своїх словах.
Що це було? Ведіння? Попередження? Що цей світ намагався мені сказати?
"Цей світ… він щось робить із нами," — тихо промовив я, дивлячись на химерні дерева, які, здавалося, прислухалися до кожного нашого слова.
"Рей, що ти бачив?" — запитала вона, піднявши на мене свій погляд.
Я хотів усе розповісти, але зупинився. В її очах і так було достатньо страху, щоб розуміти: це зламає її.
"Нічого, просто сон," — збрехав я, намагаючись усміхнутися.
"Сон…" — повторила вона, не зовсім вірячи мені.
Ми мовчки пішли далі. Кожен крок здавався важким, і я не міг позбутися відчуття, що ми лише почали розкривати таємниці цього світу. І все, що ми знайдемо далі, буде ще страшнішим. 
Мій живіт бурчав так голосно, що, здавалося, він сам намагався привернути до себе увагу. Ми не їли вже кілька годин, і це давало про себе знати.
"Нам треба знайти їжу," — сказав я, намагаючись бути рішучим. Але Фейра йшла мовчки, ніби не почула моїх слів. Її погляд був спрямований у землю, а кроки здавалися все важчими.
"Фейра, все добре?" — запитав я, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Вона на мить підняла голову, і я побачив у її очах тінь втоми. Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але раптом почала легенько кашляти. Цей звук змусив мене охолонути. Знову цей страх. Той самий звірячий страх, який поглинув мене у видінні.
"Все добре, Рей. Я просто не хочу їсти," — відповіла вона, намагаючись відвернути погляд. Але я бачив її бліде обличчя, і воно говорило зовсім інше.
Я підійшов до неї ближче, серце гупало так, ніби хотіло вирватися з грудей.
"Фейра, ти дуже бліда. Що з тобою?" — запитав я, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині мене вирували паніка і безсилля.
"Рей, це просто кашель," — сказала вона, намагаючись усміхнутися. — "Ну що ти знову хвилюєшся?"
Її слова звучали невимушено, але я бачив, як вона ледве стоїть на ногах. Її кроки були важкими, вона ледь пересувала ноги, ніби щось тягнуло її донизу.
"Фейра…" — я торкнувся її руки, намагаючись змусити її зупинитися. — "Слухай мене. Якщо щось не так, ти повинна сказати мені. Зрозуміла? Зразу ж."
Її усмішка знову проблисло на обличчі, але це була не та безтурботна, радісна усмішка, яку я так любив. Це була маска.
"Добре, Рей. Якщо щось трапиться, я зразу скажу тобі," — сказала вона, наче намагаючись заспокоїти мене, хоча я знав, що вона бреше.
Я мовчки йшов поруч із нею, відчуваючи, як страх повільно огортає мене. Її слабкість, її кашель — усе це нагадувало про те, що я бачив у своєму видінні. Що, якщо це не просто збіг? Що, якщо вона дійсно…
Я відкинув ці думки, намагаючись зосередитися на нашій подорожі. Але цей світ, цей дивний, чужий світ, здавався таким же безжальним, як і таємничим. І я не міг позбутися відчуття, що ми лише починаємо розуміти, у що насправді втрапили.
Ми продовжували йти, хоча кожен крок Фейри змушував мене напружуватися. Її слабкість стала майже відчутною, але вона трималася. Її посмішка залишалася на обличчі, але я знав — це лише маска, яку вона носила заради мене.
"Рей, ти чув це?" — її голос прозвучав тихо, але насторожено.
Я різко зупинився, прислухаючись. Навколо панувала звична для цього світу тиша, але потім я почув це. Легкий, майже непомітний шепіт, який здавався невловимим і незрозумілим, ніби слова, що розчиняються в повітрі.
"Ти це чуєш?" — запитала вона, стискаючи мою руку.
"Так… але це здається…" — я зупинився, намагаючись зрозуміти, звідки він лунає.
Шепіт посилювався. Він звучав із усіх боків, немов цей світ намагався щось сказати нам. Я озирнувся, але нічого не побачив, лише химерні дерева, що вигиналися, ніби хотіли до нас дотягнутися.
"Ідемо, Фейра. Тут небезпечно залишатися," — сказав я, намагаючись не показати їй, як сильно б’ється моє серце.
Ми прискорили крок, але шепіт не зникав. Навпаки, здавалося, він слідує за нами. І тут, серед звуків, я почув своє ім’я.
"Рей…"
Я зупинився, відчуваючи, як холод пробігає по моїй спині.
"Що?" — запитала Фейра, помітивши мою реакцію.
"Вони… це звучить так, ніби хтось кличе мене," — відповів я, дивлячись на неї.
"Ти впевнений?" — вона дивилася на мене з тривогою, її очі випромінювали страх, який вона намагалася приховати.
І раптом шепіт стих. Настала така глибока тиша, що я почув, як у грудях калатає моє серце. Але ця тиша тривала недовго. З лісу донісся глухий звук, схожий на удари важких кроків.
"Рей…" — знову почув я, але цього разу голос був гучнішим, чіткішим.
Фейра схопила мене за руку.
"Ми повинні йти! Зараз же!" — її голос тремтів, але вона намагалася зберігати спокій.
Я кивнув, і ми побігли. Тяжкі кроки стали швидшими, наближаючись до нас. Ми вийшли на невелику галявину, де земля була вкрита дрібними блискучими камінчиками, які світилися слабким фіолетовим світлом.
"Там!" — Фейра вказала на величезний кам’яна арка, яка стояла серед галявини. Її поверхня була покрита символами, які слабко сяяли.
Ми підбігли ближче. Кам’яна арка виглядала, як щось древнє, але водночас жило власним життям. Символи почали світитися яскравіше, коли ми наблизилися.
"Це може бути вихід!" — вигукнула Фейра, вдихаючи важко.
Я доторкнувся до одного з символів, і раптом повітря навколо загуділо. Простір усередині арки почав спотворюватися, створюючи сяюче поле, схоже на воду, яка коливається на вітрі.
.Це все було щось схоже на моє видіння — той самий холодок, що пробігав по спині, те саме передчуття втрати. Я дивився на сяючу арку, відчуваючи, як серце стискається. Тоді, у видінні, я ступив до неї, і Фейра… Фейра померла.
"Ні, стій! Ми не підемо туди!" — мої слова прозвучали різко, як наказ.
"Рей, ти з глузду з’їхав?!" — Фейра закричала, її голос тремтів, але не від страху, а від відчаю. — "Це наш єдиний шанс вибратися звідси!"
"Ні! Ми не підемо!" — я схопив її за руку, різко потягнувши від арки. Мій страх перевершував усе: і її крики, і мої сумніви.
"Ні! Що ти робиш, Рей?! Це наш шанс!" — кричала вона, намагаючись вирватися, але раптом… вона зникла.
Її тіло розчинилося в повітрі, як розсіюється туман. Я залишився стояти в абсолютній порожнечі. Темрява огорнула мене, стираючи все: світло, звуки, навіть відчуття реальності."Рей…" — голос лунав за моєю спиною. Холодний, порожній, але знайомий до мурашок.
"Це знову видіння?" — мої слова розчинилися в темряві, яка обволікала мене. Я стояв на порожньому, безмежному просторі, де не було ні світла, ні тіней. Лише голос цієї істоти, холодний і спокійний, пробивався крізь густу пустоту.
"Можна сказати й так," — відповіла істота, її голос лунав одночасно поруч і в глибині мого розуму.
"Чого ти хочеш від мене?!" — вигукнув я, стискаючи кулаки. Я був виснажений, але злість і страх кипіли в мені.
"Хочу, щоб ти зрозумів. Щоб ти побачив, що насправді означає біль і втрата. Те, що ви вважаєте своїм болем, — це лише тінь від того, що ми пережили," — відповіла істота. Її голос звучав байдуже, але в ньому вловлювалися нотки давньої гіркоти.
"Що ти хочеш мені довести? Що ти кращий? Що ти потерпів більше, ніж я?!" — я відчував, як відчай переплітається з гнівом.
"Це не змагання, Рей. Це урок. Урок, який ти мусиш засвоїти, щоб зрозуміти, чому ти тут і чому виходу немає," — її голос став тихішим, але кожне слово било мене, як удар.
"Якщо немає виходу, чому тоді все це? Цей світ, твої випробування? Чому просто не покінчити з цим?"
Темрява навколо мене почала змінюватися. З’явилися слабкі відблиски світла, що створювали химерні силуети. І раптом я побачив обличчя. Знайомі обличчя. Їх було безліч, але серед них я впізнав батька, Люка і навіть свою матір.
"Що це?!" — мій голос тремтів.
"Це тіні твоїх втрат і страхів," — відповіла істота. — "Вони живуть у твоєму серці, і ти носиш їх із собою, хочеш цього чи ні."
"Чому я маю це бачити?!" — я озирнувся, намагаючись відійти від тіней, але вони почали наближатися, огортаючи мене.
"Бо лише розуміючи, ти зможеш знайти відповіді. А зараз… час прокидатися."
І тут я відчув, як мене різко смикнули назад, ніби хтось схопив мене за комір і витягнув із цього мороку. Я розплющив очі і почув її голос.
"Рей, не хочу здатися наглою, але я дуже хочу їсти," — промовила Фейра, стоячи поруч. Її голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася легка втома.
Я стояв нерухомо, немов закам’янів. Мої думки були розкидані, реальність здавалася розмитою. Переді мною стояла Фейра, жива і здорова. Її щоки вкривав легкий рум’янець, і я майже не вірив, що це дійсно вона.
"Рей! Ку-ку!" — її голос став трохи гучнішим, жартівливим. Вона махнула рукою перед моїми очима. — "Про що ти так задумався? Стоїш тут, наче тебе зачарували."
Я кліпнув очима, нарешті повертаючись до реальності.
"Фейра…" — я вдивлявся в її обличчя, шукаючи будь-які ознаки того, що це може бути ілюзія. Але вона була справжньою, такою, якою я завжди її знав.
"Скажи мені…" — мій голос затремтів. — "Ми… ми не бачили ніяких монументів, правильно?"
Вона нахмурилася, її очі наповнилися здивуванням.
"Рей, про що ти? Ми тільки-но поховали твого батька. Які монументи?"
Її слова були простими, але я відчув, як хвиля плутанини накрила мене.
"Ах, так… вибач…" — я відвів погляд, намагаючись зібратися. Моя голова була важкою від думок. Він — ця істота — заліз мені в голову. Весь цей час він крутив переді мною видіння, немов кінофільм. Але чому? Що він намагався мені довести?
Фейра нахилилася ближче, її очі сповнені турботи.
"Рей, усе добре?"
Я лише кивнув.
"Ходімо пошукаємо їжу, га? Я прошу тебе," — вона знову усміхнулася, цього разу більш жартівливо. Її голос мав на меті розвіяти напруження.
"Так… ходімо," — відповів я, намагаючись приховати свої тривоги.
Ми рушили вперед, а я не міг позбутися відчуття, що істота все ще спостерігає за нами. Її гра продовжується, і я досі не знаю її кінцевої мети.