4. Розділ. Тіні минулого.

Ми повернулися до печери, а її прохолодні стіни здавалися теплішими, ніж усе навколо цього дивного світу. Тиша тут була занадто гучною, і вона тиснула на мене. Слова істоти крутилися в голові, розбиті фрази знову й знову повторювалися, немов хотіли зламати мій спокій.
Що він хотів від нас? Чому не знищив нас, коли мав можливість? Найгірше у всьому цьому було чекання. Ми не знали, що станеться далі, і це невідоме стискало груди сильніше за будь-який страх.
"Рей," — почала Фейра, її голос був тихим, але сповненим тривоги. — "Як думаєш, істота знає про вибухівку? Вона ж, мабуть, вважає, що ми прийшли за ресурсами, як ті інші групи."
Я поглянув на неї. Її очі, зазвичай ясні й рішучі, тепер ховали у собі безліч сумнівів. Вона чекала відповіді, яка могла б усе пояснити, але я не мав її.
"Я нічого не знаю, Фейро," — відповів я, притискаючи долоні до обличчя. — "Три дні тому я й уявити не міг, що опинюся тут. Тепер усе це… здається нереальним."
Мені хотілося здаватися сильним, але тягар думок, які я не міг зупинити, робив це майже неможливим. Я знав, що якщо зламаюся, Фейра може остаточно втратити віру. Тому тримався, з усіх сил приховуючи слабкість.
Я глянув на годинник. 58 годин. Час лився, як вода крізь пальці. Відлік здавався насмішкою, нагадуванням, що кожна секунда наближає нас до кінця.
"Я навіть не знаю, коли тут день, коли ніч," — промовив я, вдивляючись у далечінь. Мій голос звучав так само порожньо, як і мої думки.
"Рей, спокійно," — сказала Фейра, підійшовши ближче. Вона обійняла мене ззаду, її дотик був теплим, заспокійливим. Вона пригорнулася до мене, і я відчув, як її серце б’ється поруч із моїм.
"Нас використали," — я сказав, не в змозі зупинити слова, які виривалися самі. — "Просто як масу, щоб прикрити Ендріса. Перший, хто кричав, що часу нема, що треба поспішати! Ще одна хвилина, Фейро… Одна хвилина, і ми були би вдома. Але ні! Вони залишили нас, щоб ми стали їхнім щитом, а вони повернулися, щоб сказати що ми всі померли при виконанні завдання!
Моя рука стиснулася в кулак, а голос затремтів. Злість і розпач змішалися в грудях, змушуючи мене втрачати контроль.
"Рей…" — її голос був м’яким, але наповненим рішучістю. — "Все добре. Ми тут. І ми разом."
Я відчув, як вона стискає мене сильніше, її дихання стало рівним, і це змусило мене трохи заспокоїтися. Її присутність була тією єдиною ниткою, яка утримувала мене від падіння у безодню.
Її слова звучали так просто, але в них була сила. Її голос, її тепло — усе це було більше, ніж я заслуговував у цей момент. І хоча я хотів здатися, я не міг. Бо вона була поруч. І я не мав права зламатися.
"Моя мама…" — ці слова вирвалися з мене, як крик душі. Моє серце стислося, і я відчув, як сльози почали текти по обличчю. — "Боже, моя мама! Як вона витримає цей удар? Хто буде за нею дивитися? Що з нею буде, коли вона дізнається, що я… що я більше не повернуся?"
Я впав на коліна, мої руки судомно вчепилися в землю, немов це могло утримати мене від розпаду. Життя, яке я будував усі ці роки, здавалося, розсипалося, як скляний годинник, розбитий на тисячі уламків. Академія, навчання, мої мрії — усе це зникне разом із цим світом. І разом зі мною.
"Мені дуже шкода…" — прошепотіла Фейра. Вона все ще тримала мене в обіймах, її руки були теплими, як промінь сонця серед холодної ночі.
Ми лежали на землі, просто тримаючись один за одного, немов це могло зупинити час. Минуло десять хвилин, можливо, більше. Я відчув, як її дихання стало рівним, а тіло розслабилося. Вона заснула.
"Мабуть, маленька заснула," — прошепотів я, дивлячись на неї. Її обличчя було мирним, хоча я знав, що її сни, як і мої, наповнені тривогою. Я легенько поцілував її в голову, намагаючись не розбудити.
Чесно кажучи, я не міг змусити себе заснути. Усе в мені билося, як механізм, що втратив свій ритм. Я лежав, дивлячись у темну стелю печери, і згадував… Своє дитинство.
Колись я вірив, що герої не програють. У своїх фантазіях я завжди був переможцем, тим, хто рятує світ. Тоді здавалося, що жодна битва не може закінчитися поразкою. Я посміхнувся, згадуючи цю дитячу наївність. Посмішка швидко згасла, бо я не хотів розбудити Фейру.
І тут… звук. Голос.
"Рей!" — Він лунко прокотився по печері, наповнюючи кожен її куточок. Цей голос я не міг сплутати ні з чим.
"Так, стоп…" — я шепотів сам собі, намагаючись зрозуміти. — "Тату?"
Це був він. Голос мого батька. Я чув його так чітко, ніби він стояв за кілька метрів від мене. Але це було неможливо. Він помер. Його напарники бачили, як він загинув. Тоді як він може бути тут? Як він може говорити зі мною?
"Рей, ходи сюди," — голос кликав мене з галявини. Його тон був м'яким, майже спокійним, але в цьому спокої ховалася якась моторошна незворушність.
Я знав, що це, швидше за все, знову та істота. Вона використовувала образ мого батька, щоб маніпулювати мною. Але звідки вона знала про нього? Як могла знати його голос, його інтонації?
Я поглянув на Фейру. Вона мирно спала, притулившись до землі, і я не хотів її будити. Вона заслуговувала хоча б трохи спокою.
Я обережно підвівся, намагаючись не створювати шуму. Моє серце билося в грудях так сильно, що здавалося, його чути навіть зовні. Кожен крок здавався нескінченним, кожен звук навколо — підозрілим.
Я вийшов із печери, і мій погляд відразу зупинився на галявині. Але вона виглядала інакше. Фіолетове сяйво стало тьмянішим, а туман навколо став густішим. І там, посеред галявини, стояла фігура. Розмита, але така знайома.
"Рей," — голос повторився, цього разу ближче.
Я зробив крок уперед, але моя рука залишалася на руків’ї меча. Що б це не було, я не збирався дати йому шансу захопити мене зненацька.
"Тату… Це ти?" — голос мій затремтів, хоча я намагався говорити впевнено.
Фігура не рухалася, але я відчував, як холод пронизує моє тіло. Моє серце говорило, що це неможливо. Але щось у глибині душі хотіло вірити. Хотіло вірити, що це він.
"Ходи за мною, синку," — фігура сказала це спокійним голосом і почала рухатися вперед. Її кроки були повільними, але впевненими, і кожен звук, який вона видавала, здавався гучнішим за все інше в цьому світі.
"Ти не можеш бути моїм батьком," — відповів я, намагаючись не дати страху взяти верх. — "Він давно як помер."
Фігура зупинилася, трохи нахиливши голову, ніби роздумуючи, як відповісти.
"У дитинстві ти говорив, що втечеш з дому, якщо я не запишу тебе в академію. Чи не так?"
Моє серце завмерло. Це була правда. Я був підлітком, сповненим впертості й бажання стати героєм. Але ця розмова була лише між мною й батьком. Навіть мама про це не знала. Звідки він міг це знати?
"Що ти тут робиш?" — запитав я, намагаючись знайти хоч якусь логіку у всьому, що відбувається. — "Де ти був увесь цей час? Як ти можеш бути тут?"
"Ходи за мною, і все побачиш," — відповів він, не зупиняючись. Його слова звучали ніби обіцянка, але кожна клітина мого тіла кричала, що це неправильно.
"Стій!" — я зробив крок назад. — "Я не можу залишити Фейру саму. Треба її розбудити, хай піде з нами."
"Ні!" — його голос став різким, як удар. — "Стій, Рей! У нас мало часу. Ходи за мною. З Фейрою нічого не станеться."
"Я не можу її залишити саму. Вибач," — сказав я, розвертаючись, щоб повернутися до печери. Але щойно я це зробив, простір наповнився гучним звуком. Ніби хтось кашляв за цим сітом, це було ніби хтось задихався, намагаючись зробити останній подих.
"Рей!" — голос фігури став напруженим. — "Піди цією стежкою, і ти все..."
Я різко відкрив очі. Моє серце билося в грудях, як барабан. Біля мене лежала Фейра. Вона задихалася, кашляючи так сильно, що її тіло тряслося.
"Фейра! Що з тобою?!" — я кинувся до неї, схопивши її за плечі.
Вона намагалася заспокоїти дихання, піднявши руку, щоб я не хвилювався. "Все… добре…" — сказала вона, нарешті вдихнувши глибоко. Її голос був слабким.
Але я бачив, що це неправда. Вона ставала бліднішою, її шкіра майже сяяла у світлі яке йшло з галявини, але це було хворобливе світіння.
"Як ти себе почуваєш?" — я намагався говорити спокійно, але мої слова видавали страх.
"Рей, все добре," — відповіла вона, намагаючись посміхнутися. — "Ну що ти? Не хвилюйся так."
Її усмішка була слабкою, але вона була. І це змушувало мене триматися.
"Тобі снився батько, так?" — запитала вона, переводячи погляд на мене.
Я здригнувся. Як вона могла знати? Я нічого не казав.
"Так," — я відповів, намагаючись збагнути, чи я щось говорив уві сні. — "Я… Я що, говорив у вісні?"
Вона кивнула, дивлячись кудись убік, ніби згадуючи.
"Так. Ти казав його ім’я… і щось про стежку."
Мене охопив холод. Сон знову здався надто реальним. Цей батьків голос, фігура, його слова. "Він вів мене кудись… і сказав, щоб я пішов тією стежкою," — зізнався я, намагаючись упоратися з власними думками.
"Ну, хоча б буде чим зайнятися," — сказала Фейра, посміхнувшись трохи ширше. Її спроба підняти настрій була помітною, але я бачив, як слабкість брала гору над нею.
Моя рука мимоволі потягнулася до її обличчя, і я відчув, наскільки її шкіра була холодною. "Фейро… Ми повинні щось зробити. Ми повинні знайти відповіді."
Вона кивнула, її очі залишалися ясними. Вона була готова йти, навіть якщо це означало ще більше небезпеки.
Ми взяли спорядження і вирушили по тій самій стежці, яка тягнулася вглиб цього дивного світу. У повітрі відчувалася якась напруга, і вона посилювалася з кожним нашим кроком. Я навмисно уникав погляду на годинник, знаючи, що відлік часу лише нагадуватиме про те, як швидко наближається наша невідворотна доля. Але цікавість взяла гору.
65 годин. Три дні з моменту нашого прибуття. Три дні, які здавалися одночасно нескінченно довгими й миттєвими.
"Скільки часу?" — запитала Фейра. Її голос звучав так, ніби вона вже знала відповідь, але все ж хотіла її почути.
"Майже три дні," — сказав я, уникаючи її погляду. Я бачив, як із кожним днем вона ставала дедалі сумнішою. Але це був не лише час, який тиснув на неї. Її кашель ставав частішим. Його було вже важко ігнорувати.
Ми продовжували рухатися вперед. Стежка привела нас до місця, де дерева здавалися живими. Вони були високими, вигнутими у химерні форми, ніби застигли в танці, але цей танець був неправильним, ледь зловісним. Їхня кора була темно-фіолетовою, майже чорною, а листя здавалося прозорим, випромінюючи слабке світло.
"Рей, тут так гарно," — сказала Фейра, вдивляючись у це дивовижне видовище. Її голос був сповнений щирого захоплення. — "Взагалі, цей світ… він прекрасний."
Я хотів відповісти, але в ту мить почув тріск. Щось зламалося під моєю ногою.
"Ааа! От дідько!" — я відскочив, намагаючись зрозуміти, що це було. Подивившись униз, я побачив щось біле, наполовину сховане в траві.
Це був скелет. Людський скелет. Його кістки були покриті тонким шаром рослинності, а трава цього світу повільно огортала його, ніби хотіла зробити його частиною себе.
"Це скелет людини," — тихо сказала Фейра, опустившись на коліна. Її пальці обережно розгребли траву. Її обличчя було напруженим, але водночас зосередженим. — "Он дивись… На ньому залишилися фрагменти форми."
Я нахилився, щоб краще роздивитися, і помітив залишки одягу. Вони були порвані й покриті якоюсь дивною речовиною.
"Псіекс," — промовила Фейра, уважно вдивляючись у напис на тканині. Її голос звучав холодно й відчужено. — "Це назва тієї компанії."
Моя голова наповнилася думками. Чому тут був цей скелет? Це місце виглядало мирно, але залишки людських тіл розповідали іншу історію.
"Напевно, це першопрохідці," — припустив я, намагаючись залишатися спокійним. — "Їх тут зустріли монстри, і це місце стало їхньою могилою."
Але чому? Чому їх було стільки? І чому ця земля так легко поглинала їхні рештки? Від цих думок мені стало не по собі.
Фейра глянула довкола. Її очі розширилися, коли вона помітила більше кісток, розкиданих серед трави.
"Рей…" — її голос затремтів. — "Це не просто випадковий скелет. Тут цілий цвинтар. Подивися, їх тут десятки."
Я знову подивився навколо, і раптом це місце, яке спершу здавалося химерним і дивовижним, почало здаватися моторошним. Це був не сад. Це був цвинтар. Цвинтар тих, хто прийшов сюди раніше за нас.
Моє серце стиснулося, коли я зрозумів, що це місце могло стати таким і для нас.
"Але чому мене батько привів сюди?" — промовив я більше до себе, ніж до неї. — "Він хотів, щоб я щось знайшов. Я впевнений."
Я почав обережно оглядати землю навколо. Щось у цьому місці викликало відчуття, що я близько до чогось важливого. І тут я побачив її — залізну коробку, втиснуту в землю поруч із одним із скелетів. Вона була стара, іржава, майже повністю з’їдена часом.
Я нахилився й обережно підняв її. Коробка була важкою, і її кришка скрипіла, коли я відкрив її. Всередині був лише один предмет — фото.
Я витягнув його, і серце моє завмерло. Фото було зношене, але знайоме. На його звороті був надпис: "Вітаю з днем народження! Ми тебе дуже любимо! Твоя дружина Луїза та син Рей."
Мої руки почали тремтіти. Я перестав відчувати свої ноги. Все тіло здавалося чужим, немов це не я стою тут, тримаючи цю коробку. Моє дихання стало нерівним, а зір затуманився.
Це була наша з мамою коробка. Наш подарунок батькові на день народження. Я пам’ятав, як ми обирали її разом, як писали цей надпис, як святкували його день народження вдома, коли його відпустили всього на одну ніч. Це був останній раз, коли ми бачили його живим.
"Рей…" — голос Фейри повернув мене до реальності. Її обличчя було сповнене тривоги. — "Що це за коробка? Ти… ти плачеш?"
Я не відповів. Мої руки стискали фото так сильно, що воно могло порватися. Сльози текли по обличчю, і я не міг їх зупинити.
"Це…" — голос мій зламався. — "Це наш із мамою подарунок батькові. Його день народження… Він тоді був удома лише день. А потім він… він пішов, і ми більше його не бачили."
Фейра підійшла ближче й обійняла мене. Її обійми були теплими, але цього разу я відчув, що це вона тримає мене, не даючи зламатися.
"Рей…" — її голос був тихим і ніжним. — "Мені дуже шкода. Це…"
Я стояв із коробкою в руках і фото, яке здавалося частиною іншого життя. Мої думки металися між минулим і теперішнім. Як це могло опинитися тут? Чому саме тут? І що це означає?
"Рей, твій батько працював на них," — сказала Фейра, її голос був тихим, але кожне слово вдаряло, як грім. — "Він був частиною цієї місії."
Я стояв мовчки, відчуваючи, як злість починає охоплювати мене. Від цього усвідомлення в грудях ніби щось вибухнуло, розриваючи на шматки спокій, якого я намагався триматися.
"Правду казала та істота," — промовив я, стискаючи кулаки. — "Справжні монстри — це Псіекс!"
Моя рука мимоволі стиснулася так сильно, що нігті вп’ялися в долоню. Вони зруйнували все. Вони забрали мого батька, знищили його життя, і тепер вони знищили моє. Усе, за що я тримався, усе, у що вірив, перетворилося на попіл.
"Рей…" — Фейра підійшла ближче, намагаючись доторкнутися до мого плеча. Її дотик був обережним, ніби вона боялася, що будь-яке слово чи рух можуть зламати мене ще більше. — "Мені дуже шкода."
Вона не знала, що сказати. І я знав, що вона не могла нічого змінити, але її присутність хоч трохи заспокоювала мене.
"Ми маємо поховати його," — сказав я нарешті, намагаючись зібратися. Мій голос був глухим і низьким. — "Хоча б тут, якщо не на рідній землі. Я не хочу, щоб він так лежав…"
Земля у цьому світі була м’якою, ніби створеною для того, щоб ховати. Я витягнув свій меч і почав копати. Глина легко піддавалася, сиплячи грудками. Фейра опустилася поруч і допомагала руками, незважаючи на те, що її пальці вкривалися подряпинами.
Коли я обережно підняв його залишки, вони почали розсипатися прямо у мене в руках. Я відчув, як моє серце знову стискається від болю. Це був не просто скелет. Це був мій батько, і я не міг навіть доторкнутися до нього, не розламавши його.
"Тихо…" — прошепотіла Фейра, намагаючись зберігати спокій. Вона допомагала зібрати те, що залишилося, загортаючи його залишки у тканину, яка колись була його формою. Її рухи були обережними, ніби вона боялася завдати ще більшого болю.
Ми поклали його тіло в глину, обережно загорнувши його. Потім я витягнув ту саму коробочку, наш із мамою подарунок. Я поклав її зверху, на те місце, де раніше билося його серце.
"Спи спокійно, тату…" — прошепотів я, відчуваючи, як голос знову тремтить.
І раптом… Холод пробіг моєю спиною, змушуючи мене здригнутися. Це було так, ніби хтось торкнувся мене рукою.
"Рей, ти в порядку?" — запитала Фейра, помітивши, як я завмер.
"Я… не знаю," — відповів я, озираючись. Усе довкола було тихим, але цей холодний дотик здався мені настільки реальним, що я не міг ігнорувати його.
"Що трапилося?" — вона встала поруч зі мною, намагаючись зрозуміти, що сталося.
"Я відчув… ніби хтось провів рукою по моїй спині," — відповів я, намагаючись осмислити це.
Фейра подивилася на мене з тривогою, але нічого не сказала. Цей момент змусив мене замислитися: чи це був просто вітер? Чи, можливо, щось більше?
Ми стояли поруч із могилою, мовчки. І хоча цей світ здавався ворожим, тут, у цьому моменті, я відчув щось… схоже на прощення.