2. Розділ. Вторгення.

Час в академії пролітав, мов одна мить. Здавалося, лише вчора я зробив перший крок до своєї мрії, а тепер я вже на п’ятому курсі. П’ять років промайнули, як одна мить. Мені вже двадцять, і життя в академії подарувало мені багато. Найбільшим подарунком стала Фейра. Наші стосунки за цей час стали незламними. Разом ми долали труднощі й раділи перемогам, і я відчував, що ніхто інший не розуміє мене так, як вона.
Тренування стали серйознішими, тепер ми використовували справжню зброю. Я, без вагань, вибрав собі неоновий меч. Мечі завжди були моєю слабкістю, а тепер це стало частиною мене, продовженням моєї руки. Мій новий меч сяяв яскравим світлом, немов нагадуючи мені, що я йду правильним шляхом.
Проте за ці роки були й темні моменти. Коли мені було сімнадцять, мій батько вирушив на чергове бойове завдання і… не повернувся. Це стало справжнім ударом. Я намагався триматися, особливо заради мами, але її горе виявилося сильнішим. Її організм здався перед важкою недугою, і вона майже повністю втратила здатність вставати з ліжка.
Це були важкі часи. Щоденні тренування, навчання, завдання в академії — усе це доводило мене до виснаження. А потім, кожні вихідні, я їхав додому, щоб доглядати за мамою. Її слабкий голос і втомлені очі нагадували мені, що я повинен бути сильним. Я ніколи не міг би покинути її, навіть якщо це здавалося непосильно важким.
І ось, нарешті, настав день, якого всі чекали — день випуску. З одного боку, я радів: попереду доросле життя, час приймати рішення. Куди піти далі? У агенти? У військові? А може, спробувати себе в роботі на приватну корпорацію? Але водночас я розумів, що буду сумувати за цими стінами, за духом академії, за людьми, які стали для мене другою сім’єю.
Якби ж я знав, що все зміниться до невпізнаваності.
Ранок перед випуском розпочався тривожно. Поки я збирав речі, по телевізору почали з'являтися екстрені випуски новин. Місто було в паніці. Величезні портали, схожі на розірвані тканини реальності, почали з’являтися просто посеред вулиць. Із цих порталів виходили жахливі створіння: сліпі монстри на чотирьох лапах, без очей, але з надзвичайно гострим слухом. Вони рухалися швидко, мов хижаки, і безжально вбивали всіх, хто траплявся їм на шляху.
Телевізори буквально вибухали від потоку новин: паніка, хаос, заклики евакуюватися. Усі звичні плани випарувалися. Я стояв, тримаючи в руках свій меч, і не міг відірвати очей від екрану. Мої думки плуталися, серце калатало, а в голові звучало тільки одне: що тепер буде?
І сталося те, чого я від слова зовсім не очікував. До нашої академії, яка завжди здавалася неприступною фортецею, прийшли люди з корпорації "Псіекс". Їхній приїзд був мов буря: голосні накази, біганина співробітників, напружена атмосфера. Вони вимагали, щоб директор Хеймер надав їм найкращих випускників, тих, хто сьогодні мав отримати значок академії та вирушити у доросле життя.
Я саме закінчував збирати свої речі, коли двері моєї кімнати раптом розчинилися. Увійшов Хеймер із групою людей у строгих чорних костюмах. В їхніх очах горіла рішучість, а обличчя були наче вирізьблені з каменю. Один із них тримав у руках планшет і щось швидко переглядав.
"Рей," — звернувся до мене Хеймер, протягуючи значок випускника бойової академії. Його голос звучав напружено, але водночас урочисто. — "Це для тебе. Але разом із цим є й важливі новини. У нас є робота для тебе. Дуже важлива та... дуже оплачувана".
Я подивився на нього здивовано. Ще мить тому я думав, що день випуску стане лише початком спокійного вибору професії. Але зараз я розумів: це не пропозиція, це виклик. Я мовчки кивнув і почав слідувати за ними, відчуваючи, як серце калатає від хвилювання.
Вийшовши з кімнати, я побачив знайомі обличчя: Фейра та Люк, наш одногрупник, стояли в коридорі, дивлячись на мене. Їхні очі видавали те ж саме хвилювання, яке я відчував сам. Вони вже знали, що відбувається, і чекали, коли ми вирішимо, що робити далі.
"Слухайте," — почав Хеймер, звертаючись до нас. — "Ці люди шукають найкращих. І я впевнений, що ви відповідаєте цьому рівню. Ваша сила, навички й досвід зроблять вас героями. Вони дадуть вам шанс прославитися, створити блискуче майбутнє. Це ваш шанс. Я рекомендую вам погодитися".
Фейра подивилася на мене, її очі випромінювали як страх, так і рішучість. Люк, який завжди виглядав упевненим, цього разу був трохи напруженим, але кивнув, ніби приймаючи рішення.
Ми переглянулися й зрозуміли, що думаємо однаково. Це був шанс. Шанс захистити світ, шанс стати частиною чогось більшого. Ми погодилися одноголосно.
І хоча страх ледь не стискав моє серце, я знав, що тепер усе зміниться. Наша подорож, яка почалася п'ять років тому, вела нас до нового, небезпечного та непередбачуваного майбутнього.
Коли ми виходили з академії, на подвір’ї вже чекали кілька машин. Це була не просто група для нас трьох — це виглядало як масштабна операція. Чорні позашляховики стояли вишикувані, їхній вигляд випромінював холодну серйозність. Директор Хеймер стояв на порозі академії, дивлячись нам услід. Він махав рукою, але в його погляді було щось, що мене насторожувало. Ніби він знав більше, ніж говорив.
Ми сіли в одну з машин. Інтер’єр був строгий, функціональний, без жодних прикрас. У салоні разом із нами була жінка у строгому костюмі, яка тримала в руках планшет і час від часу переглядала якісь дані. Після кількох хвилин мовчання я не витримав і запитав:
"Я так розумію, ви відбираєте воїнів для боротьби з монстрами?"
Вона підняла очі від планшета й коротко відповіла:
"Ні. Для цього є військові. У вас набагато важливіше завдання".
Її слова прозвучали несподівано. Важливіше? Що могло бути важливішим за боротьбу з монстрами, які вбивають людей просто на вулицях? Я не стримався й запитав різкіше:
"І яке ж це завдання?"
Вона подивилася на мене з легкою посмішкою, ніби передбачаючи мою реакцію, і відповіла:
"Ми збираємо групу, яка вирушить у потойбічний світ із вибухівкою й знищить його".
Я був приголомшений. "Потойбічний світ"? Це звучало неймовірно, навіть фантастично. Але я не міг просто мовчки це проковтнути.
"Так, стоп. Який ще потойбічний світ? І як ми туди потрапимо?" — мої запитання сипалися одне за одним.
Жінка, не зупиняючись, відповіла з тією ж самовпевненістю:
"У нас є портал, який веде туди".
Це викликало ще більше питань. Я помітив, як Фейра напружилася поруч. Її зазвичай спокійний вираз обличчя змінився, і я зрозумів, що вона почала сильно переживати. Я ж продовжив:
"Портал? Монстри тільки сьогодні напали, звідки у вас уже є портал туди? Це не здається вам трохи… дивним?"
Цього разу її тон змінився, вона стала суворішою:
"Це не повинно вас хвилювати. Ваше завдання — знищити той світ. Усе".
Мені не залишалося нічого, як замовкнути. Це буде моя перша битва, моє перше завдання. Думки одна за одною почали заповнювати мою голову. Я уявляв, як нас із Фейрою показують по телевізору: герої, які врятували місто й, можливо, весь світ. Ця ідея трохи знімала напругу.
Фейра, яка весь час мовчала, нарешті запитала:
"А крім нас, ще хто буде в групі?"
Жінка посміхнулася, але ця посмішка не вселяла особливого спокою.
"Не хвилюйтеся. Вашу спину будуть прикривати кращі з кращих".
Мене це не дуже заспокоїло, але я залишив свої думки при собі. У повітрі відчувалася напруга. Попереду нас чекало щось більше, ніж просто випробування.
Коли ми приїхали, нас одразу повели до кабінету головного керівника корпорації "Псіекс". Це була простора, строго оформлена кімната, де все випромінювало авторитет і багатство: темні дерев'яні панелі на стінах, масивний стіл, оббитий чорним склом, і велике крісло, у якому сидів сивуватий чоловік. Його вигляд одразу привертав увагу: дорогий костюм, дорогий годинник, але найголовніше — його холодний, проникливий погляд. Це був Алноріс Крейтер, власник компанії.
Він підняв голову й уважно подивився на нас, мовби оцінюючи кожного по черзі. Його голос був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася прихована влада.
"Я думаю, вам уже розповіли, чому ви тут?" — запитав він, злегка нахиливши голову.
Я вирішив відповісти, хоч у душі відчував певну напругу, особливо через те, що Фейра весь час смикала мене за руку, ніби намагаючись стримати.
"Так. Ми повинні увірватися у потойбічний світ і знищити його. Чи не так?"
Алноріс злегка посміхнувся. "Так, усе правильно. Завтра вранці ви будете там. Ввечері повернетеся додому". Його тон був спокійним, майже буденним, ніби це було звичайне завдання, а не місія, яка мала вирішити долю нашого світу.
Я не міг утриматися від ще одного питання:
"Скільки нас буде? Я сподіваюся, багато. Бо якщо монстрів вирвалося кілька сотень, то тільки уявити можна, скільки їх у їхньому власному світі".
Алноріс кивнув, ніби чекав цього питання.
"Вас буде дев'ятеро. Усі — найкращі. Четверо професійних військових, два агенти, науковець Ендріс, який відповідатиме за встановлення вибухівки, і ваш капітан — Моргус. Він буде відповідати за всю операцію. Ваше завдання — прикривати Ендріса й виконувати накази капітана".
Його слова звучали впевнено, але цифра "дев'ять" здалася мені надто малою. Дев'ятеро проти невідомої кількості монстрів? Я намагався не видати своєї тривоги, але в голові все одно виникало питання: чи вистачить нас?
"Так, ми все зробимо," — рішуче відповіла Фейра, випроставшись і дивлячись прямо на Алноріса. Її впевненість, як завжди, передалася й мені. Я відчув, як напруга трохи спала, хоч і не до кінця.
"Це завдання на один день. Що може піти не так?" — подумав я, намагаючись себе заспокоїти. Але водночас десь глибоко в душі залишалася тінь сумнівів. 
Після розмови з Алнорісом нас одразу відвели до капітана Моргуса. Це був чоловік, який одразу викликав змішані почуття захоплення і страху. Високий, кремезний, із густою темною бородою, що надавала йому суворого вигляду, він був весь у шрамах, які свідчили про численні битви. Його вигляд промовляв сам за себе: ця людина знає, як вижити в найжорстокіших умовах.
Він уважно подивився на нас, його погляд пробирав до кісток, але потім на його обличчі з’явилася посмішка.
"Мені сказали, що ви — найкращі учні бойової академії," — почав він, його голос звучав низько й упевнено. — "Якщо завтра добре себе покажете, зможете залишитися працювати на нашу компанію. Повірте, гарне майбутнє у вас уже в кишені".
Його слова прозвучали обнадійливо, але я помітив, як він уважно спостерігає за нашою реакцією, ніби перевіряє, наскільки ми готові до того, що чекає попереду.
"Вам видадуть спорядження," — продовжив Моргус. — "Бойові костюми з протигазами, які дозволять вам дихати в тому... проклятому світі. А зброю — вашу зброю — ми взяли з академії. Завтра отримаєте все необхідне".
Я затамував подих. "Мій меч? Вони взяли мій меч?" — думки почали вихором кружляти в голові. Я не міг стримати емоцій. Хоч я й не тримав його в руках уже три дні, мені здавалося, що пройшли роки. Усе, чого я хотів у цей момент, — знову відчути його вагу, його енергетику.
Моргус, ніби прочитавши мої думки, глянув на мене й коротко кивнув.
"Ми вирушимо рано вранці," — продовжив він. — "До вечора будемо вдома".
Його впевненість мала б мене заспокоїти, але замість цього вона лише посилила напругу. Я подумки уявляв завтрашній день, битви, небезпеки. А потім знову повертався до думки про свій меч. Він був для мене більше, ніж просто зброя. Це був мій друг, частина мого шляху, символ усього, чого я досяг у академії.
Фейра поруч виглядала спокійною, але я знав, що і в її голові, як і в моїй, крутиться безліч запитань. Моргус не залишив місця для сумнівів: завтра буде все або нічого.
Нас провели до наших кімнат. Це були невеликі, але зручні приміщення, кожне зі своїм ліжком, столом і шафою. Капітан Моргус наказав усім відпочивати: "Завтра буде важкий день". Його слова звучали просто, але їхній підтекст був зрозумілим: ми маємо бути готові до всього.
Я лежав у своїй кімнаті, намагаючись заснути, але думки не давали мені спокою. Образи монстрів із порталів, розповіді про потойбічний світ, майбутня місія — усе це перетворювалося на вихор у моїй голові. Зрештою, ближче до вечора я вирішив зробити те, що давно хотів: поговорити з Фейрою.
Підійшовши до її кімнати, я виховано постукав. Через мить двері відчинилися, і вона з’явилася переді мною. Її очі сяяли від радості, наче завтрашній день був для неї святом, а не смертельно небезпечною місією.
"Як ти тут?" — запитав я, намагаючись усміхнутися, але не приховуючи легкого хвилювання в голосі.
"Боже, Рей, ми станемо відомі! Ти це розумієш?" — вона просто стрибала від радості, її енергія була заразливою.
"Та, я теж про це думаю," — відповів я, спостерігаючи за її захопленням. Але потім додав більш серйозним тоном: "Тільки от ти ж розумієш, що це вже не просто тренування. Там будуть монстри, які не вагатимуться, щоб убити нас".
Я намагався залишатися спокійним, але в моєму голосі було відчутно тремтіння. В академії нас вчили битися з людьми, а не з істотами, які виривалися з іншого світу.
Фейра перестала стрибати й підійшла ближче. Її обличчя набуло серйозного виразу, але в очах усе одно було тепло. Вона обійняла мене.
"Рей, усе буде добре. Не переживай так. Ми пройшли через багато. І пройдемо через це теж".
Її слова, її обійми — усе це трохи заспокоїло мене, але я все одно мусив сказати те, що давно крутилося в моїй голові.
"Але якщо зі мною щось станеться... Пообіцяй, що житимеш далі. Гаразд?"
Вона трохи відсахнулася й глянула мені в очі. Її погляд був сумішшю рішучості й тривоги.
"Добре. Але й ти теж не став хрест на мені, якщо зі мною щось трапиться".
Чесно кажучи, я сподівався, що вона скаже щось на кшталт: "Моє життя без тебе не матиме сенсу". Але вона була сильнішою, ніж я міг уявити.
І тут вона промовила те, що змусило мене забути всі тривоги.
"Я люблю тебе".
Ці слова, мов козир, повністю змінили мої думки. Я відчув, як хвиля тепла огортає мене, і на мить усі страхи зникли.
"І я тебе люблю, моя Фея," — відповів я, дивлячись на неї з ніжністю. Цей момент був ідеальним, і я ловив себе на думці, як сильно люблю такі миті.
"А тепер спати," — сказала вона, легко торкнувшись моєї щоки й залишивши легкий поцілунок. — "Завтра дуже важливий день".
"Добре, йду," — відповів я, хоч і зовсім не хотів залишати її кімнату. Але вона мала рацію: завтрашній день буде вирішальним, і ми повинні бути готові.
Я повернувся до своєї кімнати, відчуваючи дивне змішання спокою та хвилювання. Завтра почнеться новий розділ нашого життя.
Наступного ранку я прокинувся дуже рано. Занадто рано. Мені здавалося, що ніч пролетіла як одна мить, але я знав, що цей день настав. Сьогодні ми зробимо це. Сьогодні почнеться наша місія.
Раптом у двері постукали. Відчинивши, я побачив ту саму жінку з планшетом. Її обличчя залишалося таким же стриманим і професійним, як і вчора.
"Ідіть за мною," — коротко сказала вона, не залишаючи простору для запитань.
Я рушив за нею довгим коридором. Кроки віддавалися глухим звуком у цьому холодному, стерильному просторі. І ось, у великій залі я побачив усіх, хто був частиною нашої групи. Серед них стояв Реймар, наш учитель із академії. Його вигляд не змінився: суворий, впевнений, із тією самою невимушеною усмішкою.
Я не втримався й підійшов до нього.
"Ви теж йдете з нами?" — запитав я, злегка здивований і, водночас, відчувши певне полегшення.
Реймар розсміявся, його сміх був щирим, як і завжди.
"Ну а ти як думав? Я ж тобі розповідав про свої подвиги. Ти думав, це жарти?" — сказав він із усмішкою, поплескавши мене по плечу.
Його присутність одразу додала мені впевненості. З ним я завжди відчував, що зможу впоратися з будь-чим.
Незабаром до нас підійшов капітан Моргус. Його голос, як завжди, був чітким і командним:
"Так, усім одягти спорядження й забрати свою зброю!"
Я підійшов до місця, де лежав мій меч. Він виглядав так само, як і в останній день, коли я тримав його в руках. Ніяких змін, ніби час не торкнувся його. Узявши його, я відчув знайоме тепло в руці, і це додало мені рішучості.
Спорядження, яке нам видали, виявилося дивовижно легким. Воно дозволяло рухатися без обмежень, але водночас захищало найважливіші ділянки тіла. Протигази виглядали футуристично, але їхня конструкція була простою й зрозумілою.
Коли всі були готові, Моргус першим ступив на портал. Це була величезна кругла споруда, що сяяла яскравим, але незвичайно холодним світлом. Його голос пролунав ізнову:
"Усі на портал! Рушаємо!"
Ми, один за одним, почали підніматися до порталу. Я відчув, як Фейра тихо взяла мене за руку, стиснувши її трохи сильніше, ніж зазвичай. Її присутність була для мене важливою, і я міцніше стиснув її руку у відповідь.
"Надягніть протигази," — наказав Моргус, і ми всі швидко виконали.
Після цього його голос почувся у рації:
"Усе, рушаємо!"
І тут усе змінилося.
Навколо нас почало гриміти, ніби сама реальність рвалася на шматки. Світло порталу змінилося, стаючи яскравішим і осліплюючим. Відчувався сильний тиск, який ніби тиснув на все тіло. Гучний гул заповнив наші вуха, і було складно зрозуміти, що відбувається.
Я відчув, як Фейра міцніше стиснула мою руку. Її підтримка допомогла мені триматися. І раптом усе це закінчилося. Гул стих, світло згасло, і ми опинилися... десь.
Ми стояли в іншому світі. Повітря було густе й важке, навіть через протигази відчувалося, що дихати тут непросто. Темрява, освітлена слабкими білуватими вогниками, що ніби ширяли у просторі, створювала відчуття, ніби ми опинилися всередині нескінченного підземелля. Навколо було чути дивні звуки: шурхіт, тихий гул і віддалене гарчання, яке змушувало волосся ставати дибки.
Моргус зупинився й підняв руку, даючи сигнал усім стати на місці. Його голос пролунав у наших навушниках:
"Перевірте зброю. Тримайте форму. Наша ціль — проникнути в центральну частину цього світу й встановити вибухівку. Ми працюємо швидко й без помилок. Часу обмаль".
Я витягнув свій меч. Його неонове світло прорізало темряву, створюючи невелике коло видимості навколо мене. Фейра поруч перевірила свою зброю: лук із кількома стрілами, кожна з яких мала маленький пристрій, що активувався при ударі.
"Рей, тримайся ближче," — прошепотіла вона, хоч і знала, що ми всі чуємо одне одного через навушники. Її голос надавав мені спокою.
Ми почали рухатися вперед. Моргус ішов попереду, його автомат був напоготові. Реймар прикривав нас іззаду, а решта команди, включно з ученим Ендрісом, рухалися посередині, утворюючи захисний коридор.
Пройшло кілька хвилин, і ми підійшли до першої перешкоди. Це була величезна арка, ніби зітканий із кісток вхід до якоїсь старовинної споруди. Моргус жестом наказав зупинитися.
"Сканую місцевість," — сказав Ендріс, витягнувши невеликий пристрій, що випустив хвилю світла. Його обличчя стало серйозним. — "У нас проблема. Попереду рух. Багато руху".
Я відчув, як серце стискається. Здавалося, весь світ затих на кілька секунд. І тут ми почули це: важкі кроки, гарчання, і щось, що нагадувало металеве шкребтіння об землю.
"До бою!" — голос Моргуса розрізав повітря.
Із темряви з’явилися монстри. Вони були ще гірші, ніж я собі уявляв: високі, з витягнутими кінцівками, сліпі, але явно добре орієнтовані у просторі. Їхні тіла, ніби покриті жахливою бронею, сяяли вогкими відблисками в світлі нашої зброї.
"Фейра, прикрий правий фланг!" — вигукнув я, інстинктивно стаючи в бойову стійку. Вона кивнула, натягнула тятиву й випустила стрілу, яка з тріском влучила в одного з монстрів, засліпивши його на мить.
Мій меч став продовженням мене. Коли один із монстрів кинувся на нас, я відреагував, перш ніж усвідомив, що роблю. Меч розсік його тіло, і монстр впав із диким ревом.
"Не затримуємося! Нам треба прорватися далі!" — кричав Моргус, поки всі ми боролися за своє життя.
Ендріс тримався в центрі, захищений з усіх боків, але його обличчя було спітнілим і напруженим.
"Ми не можемо витрачати більше десяти хвилин тут. Інакше вони нас оточать!"
"Рей, зліва!" — крикнув Реймар, і я різко повернувся, встигнувши відбити удар іншого монстра. Їх було надто багато.
Коли ми нарешті прорвалися через першу хвилю, група зупинилася, щоб перевести подих. Моргус видав короткий наказ:
"Всі цілісні? Продовжуємо рух. Ще дві милі до точки установки".
Я подивився на Фейру. Вона була вся в пилюці, але її очі світилися рішучістю.
"Все нормально?" — запитав я, ловлячи її погляд.
"Так, Рей. Ми впораємося", — відповіла вона, стиснувши мою руку.
Коли ми пройшли далі, перед нами відкрилася галявина, яка вразила своєю красою. Усе навколо було огорнуте м’яким фіолетовим сяйвом: трава, квіти, навіть повітря ніби світилося, створюючи ілюзію казкового світу. Квіти м’яко гойдалися від легкого подиху вітру, а їхнє світіння було настільки чарівним, що я на мить забув, де ми знаходимося.
Ми зупинилися, оглядаючи місце. Монстрів не було видно, лише цей дивовижний краєвид, який здавався настільки чужим і водночас гармонійним.
"Так, тут ставимо вибухівку й забираємося звідси!" — сказав Ендріс, витягуючи пристрій і швидко починаючи встановлення. Його рухи були точними, впевненими, хоча в повітрі відчувалася напруга.
"Рей і Фейра, вирушайте розвідати територію. Переконайтеся, що ці виродки не наближаються. Якщо щось помітите, негайно повідомляйте. Ми скажемо, коли вам повертатися," — голос Моргуса звучав чітко, як завжди.
"Слухаємося!" — відповів я, коротко кивнувши.
Ми з Фейрою рушили через поле. Фіолетові квіти хилилися під нашими кроками, і я відчував, як їхні м’які пелюстки ніби обіймають мої ноги. Атмосфера була такою незвичайною, що складно було повірити, що ми знаходимося в смертельно небезпечному місці.
"Рей, тут так красиво," — промовила Фейра, роззираючись навколо. Її голос був сповнений захоплення. — "Ці квіти, ця природа... усе так гармонійно. Я не можу повірити, що тут можуть жити настільки кровожерливі монстри".
"Так, цей світ виглядає спокійним," — відповів я, обережно тримаючи меч напоготові. Але я не міг позбутися відчуття, що ця тиша була оманливою. — "Проте я думаю, що ці монстри просто винищили все живе тут, тому й увірвалися в наш світ. Їм більше немає чого полювати".
"Мабуть, ти правий," — тихо сказала вона, але її голос залишався теплим, а на обличчі грала легка усмішка.
Ми йшли далі, занурені в тишу цього незвичайного світу. Здавалося, ніщо не могло порушити гармонії. Ми навіть не помітили, як почали віддалятися від групи, але раптом спокій розірвав різкий крик у рації.
"Так, я бачу одного!" — голос Люка був напруженим і сповнений тривоги.
Ми зупинилися на місці, наші серця прискорили свій ритм. Фейра схопила мене за руку, і я відчув, як її пальці мимоволі тремтять.
"Що там відбувається?" — прошепотів я, ніби побоюючись, що цей ідеальний світ почує мої слова.
Із рації знову пролунав голос Моргуса, його тон був як завжди рішучий:
"Усі в бойову готовність! Прикривайте вченого!"
Фейра міцніше стиснула свій лук, а я взяв меч у дві руки. Моє серце калатало, і єдине, що я міг думати: "Ми повинні повернутися".
"Ще троє праворуч!" — голос Реймара пролунала в рації, наповнюючи ефір тривогою.
"Ааа! Їх тут повно!" — вигукнув хтось із команди, і ці слова прозвучали як вирок.
Здалеку почулися оглушливі постріли, які змішувалися з диким гарчанням монстрів. Здавалося, що хаос повністю охопив нашу групу.
"Не відступати!" — кричав Моргус, але його голос, попри впевненість, уже не міг перекрити цей жахливий гул.
Ми з Фейрою завмерли на місці. Я відчував, як моя рука стискає меч сильніше, ніж потрібно. Поглянувши на Фейру, я помітив страх у її очах, але водночас і рішучість.
"Хутчіш, повертаємося до групи!" — вигукнула вона, і ми обоє кинулися бігти, мовби намагаючись випередити власний страх.
"Є! Встановив!" — голос Ендріса у рації був напруженим, але водночас сповненим полегшення.
"Нас оточили!" — це вже був Реймар. Його голос був сповнений люті та безвиході.
"Пробиваємося до порталу!" — кричав Моргус, віддаючи накази в умовах повного хаосу. — "Фейра, Рей, хутчіш до нас, швидко!"
Ми бігли, як тільки могли, але монстри почали з’являтися з темряви навколо. Їхні безокі обличчя здавалися ще жахливішими в світлі, яке відбивалося від моєї зброї.
"Рей, праворуч!" — крикнула Фейра, і я в останню мить ухилився від удару когось із монстрів. Її стріла влучила прямо в його шию, і істота впала з диким ревом.
З рації знову пролунали крики.
"Аааа, ні!" — це був Люк. Його голос раптом обірвався, і після цього залишилося тільки шипіння.
"Люк!" — закричав Реймар у рацію, його голос трясся від гніву.
"Кинь його, Реймар! До порталу, швидко!" — голос Моргуса був холодним і рішучим.
Ми з Фейрою добігли до місця встановленої вибухівки. Навколо валялися численні трупи монстрів, їхні тіла були викривлені та вкрити ранами. Запах крові змішався з дивним солодким ароматом квітів, які ще недавно здавалися нам ідеальними.
"Ми біля вибухівки!" — вигукнула Фейра в рацію, її голос тремтів від напруги.
"От дідько! У нас нема часу, Моргус!" — кричав Ендріс, його слова переривала паніка в голосі.
Знову крик, потім різкий тріск у рації, і знову все затихло.
"Ми несемо втрати! Ми більше не витримаємо!" — це був один із військових. Його голос був наповнений відчаєм, але він продовжував стріляти.
Ми знали, що часу залишилося обмаль. Монстри з кожною хвилиною ставали ближче.
"Вирушаємо додому!" — холодно промовив Моргус у рацію. Його голос пролунав так різко, що я не одразу усвідомив його зміст.
"Як додому?! А діти?!" — вигукнув Реймар, його голос був сповнений обурення та шоку.
Ми з Фейрою бігли що було сил, пробиваючись крізь хвилі монстрів. Їх було більше, ніж я міг порахувати, і кожен наш удар був як останній. Я відчував, як у мене болять руки від ударів мечем, а легені горять від нестачі повітря.
"Ні, чекайте! Не кидайте нас!" — кричала Фейра, її голос тремтів, але вона не зупинялася.
"Почекайте! Ми вже тут! Не лишайте нас!" — вигукнув я, відчайдушно намагаючись переконати Моргуса через рацію. Моє серце калатало, а страх починав брати верх.
"Скажемо, що їх вбили під час виконання місії. Усе, вирушаємо!" — холодно промовив Моргус. У його голосі не було жалю, лише рішучість завершити місію, незважаючи на те, кого він залишав позаду.
"Дідько, Моргус, що ти робиш?!" — крикнув Реймар, хапаючи його за комір. Його обличчя було сповнене люті, а руки тремтіли від напруги.
Раптом решта групи спрямувала на нього зброю. Це був момент, коли навіть час, здається, зупинився.
"Відпусти його, Реймар!" — гучно крикнув один із солдатів, але Реймар навіть не думав слухатися.
Тим часом Ендріс, не гаючи часу, настроїв портал. Я бачив, як світло порталу починає світитися все яскравіше, готове перенести їх додому.
"Ні! Чекайте!" — закричав я, пробиваючись крізь останню хвилю монстрів, але це було запізно. Портал заграв яскравим світлом, і група зникла.
Ми залишилися одні.
Монстри навколо нас знову почали наближатися. Їхні гарчання звучали все голосніше, а важкі кроки наближалися з усіх боків.
"Рей, це кінець?" — запитала Фейра, її голос був тихим, але її очі світилися рішучістю.
"Ні, поки ми дихаємо, це не кінець," — відповів я, піднімаючи меч і стаючи поряд із нею.
Ми стояли серед цього потойбічного світу, оточені ворогами, але поки ми трималися разом, я не дозволяв собі здаватися.
Монстри оточили нас із Фейрою. Їх було надто багато, і їхні тіні, що мерехтіли в фіолетовому світлі, здавалися примарними, нереальними. Гарчання й важке дихання заповнили повітря. Я тримав меч міцніше, відчуваючи, як мої руки тремтять.
"Не бійся, маленька, ми виберемося звідси," — сказав я, намагаючись приховати власний страх і хоч трохи підбадьорити Фейру.
Але тут я почув її тихий, але надривний плач.
"Вони нас покинули... Як ми тепер виберемося?" — Фейра заплакала, притиснувши руки до обличчя.
Її слова пронизали мене до глибини душі. Як вони могли так вчинити? Ми були вже майже біля порталу. Що коштувало їм почекати одну хвилину? Це питання я не міг викреслити з голови, але зараз не було часу на роздуми.
Я підняв меч, готовий до останнього бою. Я розумів, що шансів вижити майже немає. Монстрів було надто багато. Їхні жахливі форми нависали над нами, ніби сама темрява ожила.
Але раптом усе змінилося.
Монстри зупинилися. Їхні голови одночасно піднялися, ніби вони почули щось, чого ми не могли. Їхнє гарчання припинилося, і на мить усе стало напрочуд тихо. Потім вони, не звертаючи на нас уваги, почали відходити, поступово розбігаючись по тунелю.
"Чому вони не вбили нас?" — запитала Фейра, її голос був сповнений подиву та страху.
"Не знаю. Таке враження, ніби хтось наказав їм повертатися," — відповів я, опускаючи меч. Мої думки крутилися навколо одного: це було щось більше, ніж просто випадковість.
Ми стояли посеред цього моторошного тунелю. Серце калатало, але я розумів, що щось змінилося. Я намагався усміхнутися, хоча й сам відчував тривогу.
"Але ми живі. Це головне," — сказав я, намагаючись хоч трохи підняти її дух.
Фейра обійняла мене, її тіло тремтіло. Я відчув, як вона намагається стримати сльози, але не може.
"Нам повітря в протигазах вистачить лише на дві години," — тихо вимовила вона, притиснувшись до мене.
"Фея, усе буде добре. Ми разом. Можливо, тут повітря не отруйне," — сказав я, хоча й сам не вірив у свої слова. — "Ходи, давай повернемося на галявину".
Ми обережно вийшли з тунелю назад на галявину, яка все ще сяяла своїм фіолетовим світлом. Це місце виглядало настільки спокійним і гармонійним, що було важко повірити, що воно знаходиться в самому серці потойбічного світу.
Повітря в наших протигазах майже закінчувалося. Ми підійшли до вибухівки, встановленої Ендрісом. На пристрої світився таймер: 336 годин.
"Це 14 днів, так?" — запитала Фейра, дивлячись на мене. Її голос був спокійним, але в ньому звучала нотка приреченості.
"Думаю, так," — відповів я, повільно вдихаючи через протигаз, що вже майже не пропускав повітря. — "Навіть якщо тут повітря придатне для дихання... нам усе одно залишилося лише 14 днів".
Я намагався триматися, але всередині мене щось надломилося. Як усе могло закінчитися саме так? Чому ми опинилися в пастці цього світу, залишені напризволяще?
Ми сіли на землю біля вибухівки. Я відчував, як Фейра тримається за мене, її дихання було важким. Вона сховала обличчя в моєму плечі, і я не міг знайти слів, щоб її заспокоїти.
Це був лише початок кінця, і ми обидва це розуміли.