1. Розділ. Початок.

Моє дитинство було далеко не схожим на казкове чи сучасне. Інші діти грали з іграшками, занурювались у яскраві світи відеоігор, але мої захоплення були зовсім іншими. Я міг узяти будь-що — палку, шматок пластикової труби чи навіть кухонний ніж — і уявляти, що це меч. У своїх фантазіях я ставав могутнім воїном, який розсікав ворогів та боровся з неймовірними монстрами. Світ навколо зникав, перетворюючись на арени битв, замки чи темні ліси, повні небезпек.
Мама не схвалювала мої дитячі "війни". Вона була впевнена, що я марную час. "Читай книги, вчись, мрій про реальні досягнення!" — казала вона раз у раз. Її уявлення про моє майбутнє не збігалися з моїми. Але навіть сидячи за підручниками чи читаючи романи, я думками повертався до своїх фантазій. Кожен герой у книзі ставав моїм відображенням. Кожна битва, описана на сторінках, здавалася підказкою для моїх власних пригод.
Мій батько був моєю протилежністю — тихим, суворим чоловіком, який, здавалося, ніколи не розповідав нічого зайвого. Він був військовим і майже весь час проводив у роз'їздах, виконуючи якісь таємничі спецзавдання. Коли він повертався додому, його оповідки були, як блискавка у темряві. "Це небезпечно", — казав він, але в його очах було щось більше: гордість, захоплення, можливо, навіть спогад про юнацьку романтику. Кожна історія про небезпечні місії змушувала мене затамувати подих. У такі моменти мені здавалося, що я сам знаходжусь у центрі цих подій. Мурашки пробігали по спині, і серце завмирало від захвату.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять, я зрозумів, що більше не можу просто мріяти. Я відчував, що моє покликання — бути героєм, як у моїх фантазіях, тільки вже у справжньому житті. Я підійшов до батька й, майже затамувавши подих, попросив його допомогти мені вступити до бойової академії. Він подивився на мене уважно, ніби намагався прочитати мої думки.
"Це не ігри, синку," — сказав він серйозно. — "Там усе по-справжньому".
Але я вже зробив свій вибір. Мама була категорично проти. Вона плакала, намагалася мене відмовити, називала це "юнацьким божевіллям". Вона бачила мене зовсім інакшим — освіченим, можливо, навіть науковцем чи лікарем. Але я більше не міг жити чужими мріями.
Це був мій шлях. Я марив битвами, уявляв, як стою на передовій, як моє ім’я звучить із вуст тих, кого я врятував. Геройство було не просто фантазією — воно стало частиною мене. Я неодноразово розповідав батькові про свою мрію, просив і переконував його. І нарешті, після довгих розмов, він погодився й записав мене до сучасної бойової академії. Це було місце, куди батьки відправляли своїх дітей, аби ті стали військовими, агентами чи просто навчилися захищати себе у цьому жорсткому світі.
Мій перший день в академії розпочався зі співбесіди. Коли я увійшов до кабінету, мене зустріли суворі погляди членів комісії. Я відчував легке хвилювання, але не дозволяв йому взяти наді мною гору. Замість цього я впевнено розповів про свою мрію, про прагнення стати справжнім воїном. На моє здивування, їхні обличчя змінилися. Вони слухали мене з явним інтересом, а наприкінці директор академії, пан Хеймер, навіть посміхнувся.
"У тебе великий потенціал," — сказав він, уважно дивлячись мені в очі. — "Я вірю, що ти станеш чудовим воїном".
Його слова запам'яталися мені назавжди. Мене прийняли без зайвих питань, і цей момент став початком нового розділу мого життя.
Але вдома все було не так просто. Мама плакала. Вона не хотіла, щоб я залишав дім, тим більше для життя у казармі. Для неї це було справжньою трагедією. Вона вважала мене ще дитиною, яка не готова до таких змін. "Я не зможу хвилюватися ще більше, ніж хвилююся за твого батька," — повторювала вона крізь сльози. Але я не міг знехтувати своєю мрією, не міг дозволити собі відмовитися від того, що відчував своїм покликанням.
І ось настав цей день — день мого переїзду. З одного боку, я був сповнений радості й захоплення, адже це був мій перший великий крок до мети. Але водночас у серці залишався гіркий осад: бачити сльози мами було дуже непросто.
По мене приїхала машина з академії. Це була чорна, сувора автівка, яка своїм виглядом нагадувала про серйозність і відповідальність, що чекали мене попереду. Мама проводила мене до самих воріт, весь час намагаючись відговорити від цього кроку. Вона просила мене залишитися, казала, що я ще занадто юний, що я не розумію, на що йду. Але я вже прийняв рішення.
Коли я сів у машину, то, не витримавши, попросив водія рушати якомога швидше. Усе, що я бачив у дзеркалі заднього виду, — це силует моєї мами, яка залишилася стояти біля воріт, зі сльозами на очах. Моє серце на мить защеміло, але я знав, що йду у правильному напрямку. Ми приїхали до академії, і мене одразу провели до казарми. Це була простора, але доволі строга кімната з рядами металевих ліжок, які виглядали однаково. Мені сказали знайти собі вільне місце й розміститися. Шукати довго не довелося — я був одним із перших, кого привезли того дня.
Розташувавшись на одному з ліжок, я ліг, закинувши руки за голову, і почав спостерігати, як інших хлопців поступово заселяють. Один за одним вони заходили до казарми: хтось був упевнений у собі, хтось — трохи розгублений. Всі вони були мого віку, але здавалося, що більшість виглядали міцнішими й сильнішими за мене.
Нарешті, коли кімната майже наповнилася, з'явився чоловік, який одразу привернув увагу. Він був високим, кремезним, із суворим обличчям, яке прикрашав довгий шрам, що перетинав щоку. Шрам виглядав неймовірно круто, як трофей, здобутий у важкій битві. Я дивився на нього й думав: "От це справжній воїн".
Чоловік голосно і чітко наказав усім вишикуватися й слідувати за ним. Ми рушили коридорами, які вели до виходу на вулицю. Там нас уже чекала група дівчат, які, судячи з усього, теж тільки-но прибули. Чоловік наказав нам стати в лінію. Його голос був суворий, але водночас спокійний, наче він знав, як тримати дисципліну без зайвих емоцій.
Він відкрив журнал і почав по черзі вимовляти наші імена. Коли закінчив, підняв голову й оглянув нас із легкою посмішкою, яку важко було назвати теплою.
"Вітаю вас, групо," — сказав він. — "Відтепер усі ви — одна команда. Вас тут двадцять шість, і з цього моменту ви відповідаєте не тільки за себе, а й одне за одного".
Я окинув поглядом тих, хто стояв поруч. Вони виглядали сильними й рішучими. Здавалося, що я був найхудіший серед усіх, і ця думка трохи мене насторожила.
Чоловік, бачачи наші напружені обличчя, трохи змінив тон і додав:
"Мене звати Реймар. Я ваш майстер. Прошу любити й жаліти", — сказав він із холодною усмішкою.
Ми перезирнулися, не знаючи, чи він жартує, чи ні.
"Вітаю вас у бойовій академії Лінкера Дугріса," — продовжив він. — "Сподіваюся, ви знаєте, хто це такий. Великий воєначальник, який заснував цю академію. Тут ви навчитеся користуватися зброєю, яка вам найбільше підходить, освоїте тактику бою та багато іншого. Це буде непросто, але ви тут не для легких завдань".
Він замовк на мить, ніби даючи нам час усвідомити почуте. Потім додав:
"Скоро вам видадуть планшети, на яких буде ваш розклад уроків, важлива інформація та особисті повідомлення від викладачів. На цьому все. Всі вільні".
Ми розійшлися по казармах. Хоча я відчував невелике хвилювання через свій зовнішній вигляд і фізичну форму, слова майстра Реймара пробудили в мені впевненість. Я знав, що це тільки початок, і був готовий працювати над собою, аби довести, що заслуговую на місце тут. Наступного ранку ми прокинулися від пронизливого крику Реймара. Його голос лунав настільки гучно й різко, що я подумав, ніби це найгірше, що може розбудити людину. Гірше за будь-який будильник, який я чув вдома перед школою.
"Підйом, кадети! Ви прийшли сюди не спати! Перший день, а ви вже проспали! У мене такого ще не було! Але нічого, я навіть із дівчат роблю воїнів, тож із вами впораюся!" — кричав він із таким роздратуванням, що в кімнаті миттєво піднялася паніка.
Ми почали поспіхом збиратися, одягати форму й вибігати з казарми. Перший урок був фізкультурою. Коли ми зайшли у величезний спортивний зал, я відчув змішані почуття. З одного боку, зала вражала своїми розмірами й оснащенням: тренажери, мотузки для лазіння, боксерські груші, різноманітне спорядження. Але з іншого боку, я розумів, що це все нас очікує, і хвилювання поволі наростало.
Невдовзі до нас приєднався викладач фізичної культури. Його звали Алхем. Це був міцний чоловік середнього зросту, з поглядом, який здавався здатним просканувати наскрізь кожного з нас.
"Ну що, хлопці й дівчата," — почав він, тримаючи руки за спиною. — "Подивимося, на що ви здатні. Всі по черзі здаєте віджимання, потім скорочений біг. Перевіримо вашу витривалість".
Віджимання почалися. Хлопці в нашій групі впевнено демонстрували свої сили, віджималися по 30-35 разів, не показуючи особливих труднощів. Навіть дівчата справлялися чудово, кожна з них робила не менше 20 разів. Атмосфера була напруженою, але водночас надихаючою.
Коли настав мій час, я відчув, як хвиля страху накриває мене. Я ліг на підлогу, поставив руки й почав. Один... два... три... На тринадцятому віджиманні мої руки підкосилися, і я буквально впав на підлогу.
Зала наповнилася приглушеним сміхом. Дехто з хлопців почав перешіптуватися, інші просто насмішкувато дивилися. Моє обличчя горіло від сорому.
"Тринадцять разів? Серйозно?" — пробурмотів хтось іззаду.
Я почувався жалюгідно. Як я міг проґавити таку важливу річ, як фізична підготовка? Усі були готові, а я ні. Мені навіть здалося, що я потрапив сюди випадково, що я не належу до цієї групи.
Після вправ я довго сидів у кутку, намагаючись осмислити, що сталося. Це був урок, який я не забуду. Я зрозумів, що без належної фізичної підготовки мені тут не вижити. І хоча сміх товаришів ще лунав у моїх вухах, я вирішив для себе: більше такого не буде. Та сама історія повторилася і з бігом. Я просто не встигав за своїми однолітками. Вони бігли легко, впевнено, ніби це була їхня природна стихія. А я вже на середині дистанції відчував, як згорають легені, ноги ставали ватними, і кожен крок був справжнім випробуванням. Відставати ще більше підсилювало мій сором. Я бачив, як інші озиралися на мене, і це добивало мою впевненість у собі.
Після завершення забігу я зупинився, важко дихаючи, схилившись руками на коліна. І тут до мене підійшов учитель Алхем. Його строгий погляд раптом набув м’якості.
"Хлопче, не падай духом," — сказав він, поклавши руку мені на плече. — "Всі починають із чогось. Тобі просто потрібно більше працювати. Почни ходити до залу у вільний час, працюй над собою, і все налагодиться".
Його слова стали для мене, ніби ковтком свіжого повітря. Вони прозвучали як підтримка, якої я так потребував. У той момент я вирішив, що не здамся. Я дам собі слово змінитися, привести себе у форму й довести всім, що я можу бути достойним цієї академії.
Наступним уроком були бойові мистецтва. Ми увійшли до великої зали, де були зібрані різні види зброї: мечі, кинджали, списи, навіть луки. Нам пояснили, що цей урок допоможе кожному знайти свою "зброю душі", ту, з якою ми будемо найкраще себе почувати.
Я майже одразу помітив меч. Хоч він і був пластиковим, але виглядав, як справжній. Він був ідеально збалансований, блищав у світлі ламп, і, взявши його в руку, я відчув себе частиною цього світу. Це було наче здійснення дитячої мрії.
Викладач розпочав із пояснень. Ми вчилися основам: захисту, атаки, контратаки. Усі рухи демонструвалися наочно, і це було настільки захопливо, що я ловив себе на тому, що слухаю з відкритим ротом. Кожне слово звучало, наче ключ до чогось великого. Саме в цей момент я зрозумів, що все, чому мене вчили у школі, було далеким від мого справжнього призначення.
Після інструкцій нас поділили на пари для практичних занять. Завдання було простим: битися один із одним, і переможцем стане той, чия зброя "поражала" суперника — у момент контакту вона засвічувалася.
Моєю партнеркою виявилася дівчина. Але не просто дівчина — це була найкрасивіша людина, яку я коли-небудь бачив. Її граційні рухи, впевненість у погляді — усе в ній було ідеальним. На мить мені навіть захотілося спеціально програти їй, тільки щоб побачити її переможну усмішку.
Однак, як з’ясувалося, я їй був абсолютно байдужий. Вона зосередилася виключно на завданні. Її рухи були швидкими, точними, без зайвих емоцій. Вона атакувала мене, і я ледь встигав ухилятися. Її рішучість нагадала мені, що тут немає місця для сентиментів. Це місце, де потрібно доводити свою силу й майстерність.
Я ледь витримував її натиск, але розумів, що маю працювати над собою ще більше. Незважаючи на всі труднощі, цей урок підтвердив: я опинився там, де маю бути. Бій завершився несподівано. Вона вивела мене з рівноваги швидким ударом, і я впав на підлогу. Наступний рух був бездоганним: її кинджал торкнувся мого живота, і лезо засвітилося. Поразка.
"Все, я перемогла," — вимовила вона з легкістю, наче це було щось буденне. — "Але думаю, що лук підходить мені більше".
Її голос... Він був настільки мелодійним, що, здається, пронизав мене наскрізь. Моє серце стислося, наче її слова були стрілою, яка потрапила прямо в ціль. Я не стримався й запитав, майже не усвідомлюючи, що говорю:
"Як тебе звати?"
Вона злегка посміхнулася. Ця посмішка була водночас невимушеною та чарівною.
"Я — Фейра," — відповіла вона, глянувши на мене. — "А як тебе звати?"
Я остовпів. Її відповідь була несподіваною, я не очікував, що вона зацікавиться у відповідь. Мої думки переплуталися, і замість впевненої відповіді я почав заїкатися:
"Я... я... я... Рей!"
Фейра засміялася, і її сміх був таким дзвінким, таким природним, що на мить навіть заглушив мій сором.
"У тебе судоми?" — жартома запитала вона, із явним задоволенням спостерігаючи за моєю розгубленістю.
"Щось на кшталт того," — відповів я, злегка посміхаючись.
Попри поразку, цей момент був для мене особливим. Я програв дівчині — і це здавалося найгіршим, що могло зі мною статися. Але водночас її посмішка, її голос і навіть те, як вона стояла поруч, зробили цю поразку чимось абсолютно іншим. Можна сказати, що я програв спеціально, щоб побачити цю посмішку. Тож у певному сенсі це навіть не була поразка.
"Рада знайомству, Рей!" — сказала вона, посміхнувшись востаннє, і пішла. Я залишився лежати на підлозі, дивлячись їй услід, злегка посміхаючись.
Наступним уроком була стрільба. Нам пояснили, що вміння стріляти — це базова навичка для всіх, незалежно від того, яку зброю ми оберемо. Я намагався зосередитися, але в голові все ще крутилися образи нашого бою. 
Дні тяглися один за одним, кожен наповнений навчанням, тренуваннями й викликами. У вільний час я почав працювати над собою: качав прес, зміцнював руки, бігав. Моє тіло поступово починало відповідати тим вимогам, які ставила академія.
Час від часу до мене приєднувалася Фейра. Ми тренувалися разом. Її присутність надавала мені сил і додавала мотивації. Вона не говорила багато, але навіть її мовчазна підтримка мала для мене величезне значення.
Кожного разу, коли я дивився на неї, я розумів, що поразка того дня була лише початком чогось більшого.